Читати книгу - "Оскол"

Ратенфенґер сидів у кабіні. Мовчав, дивився, шкірив у посмішці розкішні білі зуби.

Ось що. Обіцянка у сподіванні на легкий вихід обертається… зовсім іншим. Раніше було думати, тепер плач не плач…

Грець із нею, нутрією цією!.. Жила б собі під мостом, сплатив би, не обліз…

Що обіцяв?! СЬОГОДНІ доправити пасажира до Луру? А як він дістанеться, коли дорога накрилася? У прямому і переносному… Через ПОРОЖНЄ?!

Злива.

Вона чекала довго і тепер захлиналася від зловтіхи; сорочка одразу змокла і бридко липнула до тіла, біснувався вітер, ноги роз’їздилися у рудій багнюці, злива хльостала по щоках і ховала від сторонніх очей його ганебні, злі сльози.

— Навіщо? — спитав він. — Що я вам заподіяв? І чому так складно — простіше ж одразу скрутити в’язи?!

Вуста Ратенфенґера стенулися, Ґай скоріше побачив, ніж почув — «Сідай до машини».

І не рушив з місця. Стовбичив, відчуваючи спиною крижані струмочки дощу.

— Сідай до машини, — повторив Ратенфенґер, і Ґай зрозумів, що скориться. Слабак.

Він повільно заліз до кабіни, на своє місце — у клітку; вода запнула світ, але Ґаю світ був не потрібен — він скарлючився, обійняв плечі мокрими руками.

— Поглянь-но на мене, — стиха звелів Ратенфенґер.

Ґай зігнувся.

— Поглянь.

Ґай обернув голову — з натугою, наче гайку на іржавій нарізці. Втупився у футляр з флейтою.

— В очі.

Вдарив грім. Ратенфенґер узяв Ґая за підборіддя. Той смикнувся, вивільнився і розпачливо, з відчайдушністю самогубця, поглянув у вузькі, зелені, пекучі прорізи.

Нічого не трапилося.

Дахом кабіни гарматив дощ, здавалося, роки минули, поки Ратенфенґер сам, першим відвів погляд. Ґай знесилено відкинувся у кріслі і замружився, розслаблюючись.

— Послухай мене, — почав Флейтист. — Я не знищую студентів і не полюю на строкарів. Навряд чи сили землі і неба згуртувались, аби десять нутрій не прибули до Луру… Ніхто не збирається зводити тебе зі світу. Поки ти не усвідомиш цього, розмовляти немає сенсу.

Ратенфенґер чекав. Ґай закоцюб, мокрий одяг стискував плечі, кураж минув, внутрішнє тремтіння безсоромно вихопилося назовні.

Флейтист видобув з торбинки — ось чому він так носиться з нею — пласку металеву флягу і наповнив гранований ковпачок:

— Випий-но.

— Не хочу.

— Не клей дурня… Це не отрута. Пий.

Ґай мало не розхлюпав густу темну рідину; приречено перехилив ковпачок у рот, захлинувся і закашлявся. На цьому неприємності закінчилися — тілом стрімко розіллялася хвиля заспокійливого тепла, спалахнули вуха і миттю висохла сорочка.

— Панікуватимеш? — поцікавився Строкатий.

— Ні, — не зовсім упевнено озвався Ґай.

Рясно всіяне дощовими бризками, вітрове скло геть знепрозоріло. Щітки і не думали боротися — завмерли, наче мокрі вуса здохлого жука.

Навіщо я йому, під неперервний гуркіт грому думав Ґай. Саме я. Узяли мурашку на долоню, їх безліч, але під руку нагодилася оця… А може, побавиться і відпустить?..

Ратенфенґер дивився так, наче жодна з Ґаєвих думок не може сховатися від нього, наче Ґай йому абсолютно зрозумілий, як-от якийсь дурник або буквар; відповіддю на насуплений погляд «піддослідного» знову була посмішка.

— Смішно? — спитав Ґай глухо. — Ви взагалі серйозним буваєте?

— Буваю, — поблажливо озвався Ратенфенґер. — Але це видовище не з приємних.

Громовиця захлиналася.

Грім втомлено буркотів з-за річки, котра, навпаки, розійшлася, набундючилася й уявила себе могутнім потоком. Злива зійшла на дрібний дощик, дорога — на суцільне жовте місиво.

— Що тепер? — похмуро поцікавився Ґай.

— Тепер… — Ратенфенґер пошкріб брову, — тепер… Зможеш тут розвернутися?..

Дощ сконав.

Машина раз-у-раз пробуксовувала. Ґай із жахом думав: а що, як ув’язне? — виконуючи обіцянку, тягти цього на плечах?!

— Послухай хлопче… «Актуальний фольклор» — ти справді займаєшся ним? Чи це так — гра уяви… Га?

Ґай знизав плечима — розумій як хочеш.

— Я це до чого — історійка одна вельми цікава, про тутешні місця. Ти її не знаєш… Закладаюся, не знаєш!

— Дорога кепська… — втомлено промимрив Ґай. — Дозвольте, я зосереджуся.

— Зосереджуйся… Я тобі не заважаю. Просто розповідаю історію… Уяви, багато століть тому тут лютувала епідемія. Селища вимирали, розбігалися… гинули від хижаків і голоду… ти зосередься, вважай, я сам для себе розповідаю… Так ось, в одному селищі з’явився той, хто створив ліки. Хлопець цей був учнем знахура, талант мав від Бога, зілля приготував таке… півселища врятував, зауваж, ризикуючи життям… Страх, відчай, невіра в некорисливість… Але хлопець був сміливий. І впертий. Зробив свою справу — той дзвін, що кожного дня проводжав померлих… нарешті замовчав. І йому віддячили…

Ґай не відривався від дороги. Старанно оминав розмиті дощем вибоїни — але слухав, що далі, то з більшою напругою, тож раптова довга пауза спонукала його перепитати:

— Віддячили?

— Та ще й як… Логіка залізна — коли ти можеш зупинити пошесть, ти в змозі її і наслати… Хто зна, що тобі заманеться наступної миті? Ти ж відьмак, нелюд… Знаєш, як чинили з відьмаками?

— Недобре…

— Саме так. Що доброго у п’ятиметровому вогнищі…

Машину підкинуло.

— Хотіли його… спалити?

— Хотіли. І спалили, будь певен, вони ж бо люди з характером, і також доводять справу до кінця.

Ґай мовчав. Йому стало вкрай сумно. Хоч вішайся.

— Казка справляє враження?

Машину трусонуло знову.

— Ні, — повільно сказав Ґай. — Казки справедливі. Вони вклонилися рятівникові й поставили князем… А це… більше схоже на правду.

— Що з того… Це ж було так неймовірно давно…

— Так завжди… Зі спасителями чинять… саме так. Що мені вам говорити, краще за мене знаєте.

— Слухай-но, подобаєшся ти мені, — Ратенфенґер посерйознішав. — До речі, хлопець цей… молодий був зовсім. Хоча не дитина, щоби жаліти. І не дід, аби поважати… тим більше, не тутешній. Зайда; хто знає, коли б він зростав серед них — можливо…

Ґай скоса поглянув на нього:

— А ви так, наче самі його бачили, говорите.

— Я ж також… фольклорист свого роду. Зупини-но.

Ґай шарпнувся — за розмовами вони під’їхали до розгалуження; сонце проривалося крізь хмари, і мокра трава спалахувала барвами, насиченими вогнем.

— Ви потягнете мене до Порожнього Селища, — не запитав, просто констатував Ґай.

— Так.

— Не треба…

— Ми ж домовилися, так?.. Ходімо, щось покажу.

Флейтист легко зіскочив на землю, Ґай, хоч як не хотів цього, але потягнувся за ним. Повітря і сонце — приголомшливий коктейль, за інших обставин Ґай дихав би на повні груди, та тепер зачарування тривало всього якусь мить…

— Сюди, — покликав Ратенфенґер.

Він стояв за два кроки до того, що Ґай звично вважав вказівником. Це був двометровий штурпак зі спорохнявілою дошкою.

— Читаймо, — урочисто повідомив Флейтист. — Що написано?

Напис олійними фарбами — «Об’їзд», був