Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

На тому знову заснув, а зранку аж підкинуло мене. Одягся швиденько і побіг до міста, поки ще Хомутинські спали. Коли повернувся, вони снідали. Попросив у Бориса афіші футбольні. А там їх декілька, з різних міст, не тільки з Ромен. Спитав я Борю строго, і він зізнався, що таки вкрав афіші у поляків, поки вони перевдягалися. Переписав я їх — сім міст, від Баку і далі на захід аж до нас.

— А ви теж футболом цікавитеся? — здивувався Борис.

— Трохи. Грав навіть у Києві з англійцями.

— Ви що? На якій позиції?

— Хавбеком.

— А я — форвард!

— Молодець. А як ті поляки, добре грали? — спитав, і довелося довго слухати Бориса, який знав усі подробиці візиту польської команди.

Далі побіг до фотоательє Шміцера, який, зі слів Бориса, знімав гру. Але той тільки руками розводить, мовляв, поляки перед від’їздом скупили геть усі негативи, на яких були зображені.

— І що, жодної фотографії не залишилося? — здивувався я.

— Так, жодної, — зітхнув Шміцер і зробив сумне обличчя, але дивився якось дивно, наче хотів, щоб я розмову продовжував, а не пішов.

— От біда, А я ж так хотів фотографію поляків купити. Футболом-бо дуже цікавлюся, — збрехав я і гаманцем перед очима Шміцера помахав.

— Ну, насправді є в мене одна, — зашепотів фотограф і перелякано озирнувся навколо, хоча в ательє лише ми удвох були. — Можу продати, якщо нікому не покажете.

— А що там такого, що показувати не можна? — удавано здивувався я.

— Та там наш справник із ними. Він замовив собі фотографію і наказав, щоб лише йому я зробив, у єдиному екземплярі. А мені ж неприємностей з ним не треба, самі розумієте — справник Та хорошій людині чому б і не продати. Ви ж нікому не показуватимете?

— Та борони Боже, хто там на моєму хуторі її побачить! — запевнив я.

Довелося аж п’ять карбованців заплатити, бо дуже вже боявся фотограф. І ще карбованець, щоб наробив портретів гравців. Подивився я головну фотографію. Дебелі хлопці, аж сімнадцятеро їх. І справник посередині, при параді, задоволений, наче павич, посміхається на тлі готелю «Мюнхен». Городовий розповів, що поляки до справника по дозвіл на матчі прийшли. Не просто так просили, а підклали кілька купюр. То дозвіл був швиденько даний, і справник особисто до готелю відпровадив, на обидва матчі городових відряджав, щоб порядок був, потім і до кордону повіту людей виділив, щоб супроводити гостей.

Дивився я на пана справника, як він посміхається, і сам посміхався. Хороше фото. Далі я поїхав до банку. Там уже поліцейських не було, співробітники збирали речі, бо мусив ось-ось ремонт початися. Хомутинський знову мене провів, показав мертву, канарку в клітці. Таке враження, що як сиділа пташка, так і впала.

— Ви, Іване Карповичу, покваптеся, будь ласка Бо комісія з Харкова їде. Вірні люди попередили, що серйозні звинувачення проти мене висуваються. А мені ж крити нічим, бо документів немає, і хоч усі гроші, витрачені на ремонт, вішай на мене — не виправдаюся. Знайдіть грабіжників, будь ласка, знайдіть.

— Зроблю все від мене залежне, за це не хвилюйтеся, — як міг заспокоїв і далі пішов. По сусідніх будівлях. Бо нехай Панько не чув, як стіну ламали, але ж сусіди чути мусили! Тільки не чули.

— У вечір перед пограбуванням тут оркестр грав до пізнього вечора, що тут почуєш? — казали мені.

— Оркестр? Чий?

— Та нашої пожежної частини. Публіка танцювала у сквері.

Побіг до пожежної частини. Там сказали, що поляки їх винайняли. Щоб увінчати музикою останню футбольну зустріч.

— Три години грали, без висмички! Просили, щоб барабанів побільше. Ну ми і дали. А поляки молодці, заплатили добряче, — розповіли музики.

Тут дещо у мене в голові почало складатися, але не до кінця. Побіг я на вокзал і поїхав до Києва. Там ледь устиг заскочити в бібліотеку, де газети були з сусідніх губерній. Довелося карбованець дати, щоб сторож дозволив їх почитати. Годину шукав я те, що потрібно, і знайшов-таки. Виписав усе. Переночував у одного хлопця з контори, вже вранці зайшов до мого доброго знайомого пристава Воронька, що працював у розшуковому відділенні київської поліції. Зрадів він мені, пішли до трактиру, попили чаю і не чаю, розповів я про свою справу.

— Ага, чув я про тих грабіжників. Вони ж по всій імперії гримлять. Вже дванадцять банків узяли.

— Дванадцять? — дивуюся я, бо ж знав тільки про сім.

— Ага І професійно працюють, жодних слідів не залишають, будь-які сейфи відчиняють, наче насіння лускають. Оснащені найсучаснішою технікою, яку аж у Європі купують. А головне, що ніколи не відомо, де знову з’являться. По всій імперії нишпорять! За них нагороду оголосили. Десять тисяч карбованців. Багато хто їх шукає, але знайти не можуть, бо біля кожного банку засідку не зробиш.

— Слухай, Микито, в тебе око золоте, ану подивися, може, знаєш кого, — показую приставу портретні фотографії гравців.

Дивиться він. Три фотографії відібрав.

— Це ось польські ведмежатники, з Холма. В Києві кілька років тому гастролювали, схопили ми їх, відправили до Сибіру, де вони досі відпочивають, на Нєрчинському курорті водичку цілющу п’ють.

— Точно там? — питаю.

— Звісно, їм же по десять років каторги дали, вони при затриманні двох городових поранили, — впевнено каже Воронько. Але в мене таке бувало, що переконаний, наче людина в Сибіру, а то й мертва, а потім зустрічаю в Києві. Чи втекла, чи грошики кайдани розв’язали, по-різному воно буває.

— Микито, а можеш розіслати депешу по поліцейських відділках? Дізнатися дещо? — швиденько пишу текст. Воронько читає, з подивом на мене дивиться.

— Ваню, що це за маячня?

— А гроші навпіл поділимо, — посміхаюся я хитро.

— Які гроші?

— За грабіжників. Банки незлу ж нагороду обіцяють, сам знаєш.

Дивиться він мені в очі. А я йому. Вже не посміхаюся, бо серйозна справа. Зітхнув Воронько.

— Знаєш, Ваню, аби хто інший, то не послухав би, але тебе знаю і поважаю. Зроблю, як ти просиш. Тільки ж дивися, якщо не буде результату, мені голову знімуть за такі депеші.

— Думаю, що буде