Читати книгу - "В'язниця душ"

Договоривши, він знову підніс чашку до губ, але цього разу сьорбнув занадто сильно, болісно попікши язика.

— Подайте води, — буркнув Шехтель.

Вістович підійшов до підвіконня, на якому стояв графин з водою. Наливши повну склянку, він підніс її шефові.

— Маєте що сказати? — запитав той і набрав повний рот.

Комісар кивнув і в декількох словах розповів йому про свої дослідження у міському архіві і про здогади, які виникли після цього.

— Тобто вбивця не Тепфер? — перепитав Шехтель.

— Як на мене, ні, — сказав комісар.

— Що ж, Вістовичу, може, ви й праві, — уже спокійніше зазначив шеф, — зрештою, мені байдуже. Головне, щоб справу було розкрито... Я, здається, пригадую це вбивство 1880 року. Погано, але пригадую. Той Камінський, якого звинуватили, виявився несповна розуму, і його спровадили в божевільню. Але не знаю, чи він досі там...

Шеф приклав холодну склянку до чола, проте полегшення це йому не принесло.

— І того сучого сина Тепфера знайдіть, — додав він, знаком показавши, що розмову завершено і Вістович може йти. — Де, курва, може віденець заховатись у Львові?..

Не відповівши на останнє запитання, комісар вийшов з кабінету. За кілька хвилин він опинився на вулиці і з насолодою вдихнув прохолодне повітря. У роті пересохло, а обличчя палало вогнем, мовби в склодува, який щойно завершив зміну. Як же він ненавидів зараз того маніяка! Вістович на мить уявив, як, упіймавши сучого сина, живцем здирає з нього шкуру, а потім поволі надрізає сухожилля. О, це було б насолодою!

Про те, що заприсягся більше не заходити до кав’ярні Шнайдера, Вістович згадав уже тоді, коли перед ним стояла чимала гальба пива і п’ятдесят грамів горілки «Baczewski». Але тепер йому було байдуже. Він закурив і дав собі час трохи заспокоїтись.

За півгодини комісар вийшов з кав’ярні і, сівши у вільний фіакр, вирушив ним до Стрийського парку. Далі слід було пройтися пішки, і Вістович подумки втішився такій можливості. Від прогулянки поміж старезними деревами і випитого алкоголю ставало краще.

У кінці алеї завиднілася сутулувата постать Самковського. Він чекав на Вістовича, аби разом вони ще раз перевірили книгу «Клубу любителів мистецтва». Зустрівшись, вони мовчки рушили до кав’ярні «Рембрандт». По дорозі Самковський звернув увагу на руїни, що височіли на пагорбі.

— Невже тут був замок? — буркнув він.

— Не замок, Самковський, — відповів комісар, — колись тут було кладовище, але потім його зруйнували. А з могильних плит, щоб ті не пропали даремно, архітектори виклали ці живописні руїни.

— Невже? — не повірив ад’юнкт.

— Можемо піднятись нагору, щоб пересвідчитись, — запропонував Вістович.

Той кивнув, і вони звернули з алеї.

Вгорі Самковський став ретельно придивлятися до плит.

— І справді є написи, — сказав він, — ледь помітні, але є. Це дійсно колишні надгробки... Їх не обтесали як слід.

Якби Самковський глянув у цю мить на комісара, то побачив би, що той закотив до самого ліктя обидва рукави плаща.

— Звідки ви про це знаєте, комісаре? — запитав практикант і повернувся до нього обличчям.

— Я багато про що знаю, сучий сину! — відповів той і щосили вперіщив того з правої.

Самковському дивом вдалося встояти, але Вістович одразу ж пригостив його лівою, і бідолаха розпластався на сирому ґрунті. Ад’юнкт, видно, добре розумів, за що отримав по пиці, тому лише мовчки, не встаючи, дивився на комісара, очікуючи, либонь, ще й стусанів ногами. Проте на цьому його екзекуція закінчилась. Вістович спустився назад, на алею, і попрямував до кав’ярні «Рембрандт».

Попри деяке полегшення, яке тепер відчував комісар, настрій у нього залишався препаскудним. До того ж, несподівано з’явилось недобре передчуття. Вістович був не з тих, кого ніколи не підводить інтуїція, але й не мав причин недовіряти їй.

Він зупинився і витер хустинкою піт з обличчя. Розстібаючи комір сорочки, Вістович випадково звів очі до неба, побачивши там зловісні хмари, що проглядалися між осінньою листвою. До Львова, як завжди, непомітно скрадалася гроза. «Може, повернутись і глянути, як там Самковський? — майнула в нього думка. — Та ну, пішов він у дулу!..»

У ресторації не було нікого і панував якийсь дивний напівморок. Господар з’явився тільки за декілька хвилин, виринувши звідкілясь, мов привид.

— Прошу пана, кав’ярню зачинено, — сказав він, вочевидь не впізнавши Вістовича.

— Навіть для поліції? — запитав комісар.

Ресторатор уважно придивився до гостя.

— Навіть для поліції, пане комісаре, — відповів той уже інакшим, трохи стишеним голосом, в якому не було ані краплі приязні, — ми остерігаємось грози, тому вимкнули електричне освітлення.

— То в чому річ? Запаліть гасові лампи.

— То без сенсу, пане Вістовичу. Ви ж бачите, тут немає жодного відвідувача.

Вони замовкли і кілька секунд мовчки дивилися один на одного. Комісар відчув, як сильно в нього закалатало серце і почастішало дихання. Що за чортівня? Він же один на один із цим шинкарем!

— Мені треба ще раз глянути в ту книгу, — якомога впевненіше сказав він.

— Її в мене більше немає, — спокійно відповів господар.

Його брехня була такою явною, що Вістович ледь стримав спалах гніву.

— Не вірю, — сказав він натомість.

— Якщо пан вважає мене брехуном, то прошу провести тут обшук, — мовив господар кав’ярні.

— Гаразд, — погодився комісар, — найперше проведіть мене знову до тієї комірчини, де книга була минулого разу.

— Як скажете, пане Вістовичу...

Господар повернувся і неквапно рушив маленьким коридором. Біля потрібних дверей зупинився і сховав руку в кишеню, шукаючи там ключ. У цей момент серце комісара закалатало ще дужче. Ось-ось мав би почутися легенький брязкіт, як буває завжди, коли витягують в’язку ключів, але його чути не було... Чоловік вже смикнув руку назад з кишені, але досі без найменшого звуку. Вістович відчув, як очі його до болю вирячились, спостерігаючи за тією рукою, але ще раніше він кинувся вперед і вхопив господаря за зап’ястя. Цього разу інтуїція його не підвела: в руці той тримав невеликий револьвер.

— Ах ти, падлюко! — закричав комісар, даючи, нарешті, свободу гніву.

Все ще стискаючи його руку, Вістович кілька разів навалився своїм могутнім плечем на значно худішого ресторатора, вдаряючи ним об