Читати книгу - "Диваки і зануди"

— Ану, хлопче, стій, — сказав він. — Нікуди ти не підеш!

Йой, що тепер буде?

Я подивилася у просвіт між двома витріщаками, шукаючи поглядом Кільроя. Може, хоч мелькне перед очима? Собака поплентався в бік Королівської вулиці, похнюпивши голову й підібгавши хвоста. Він не повинен знову зникнути!

Однак Кільрой зник.

Я спробувала випручатися, та де! Аж тут і поліція з’явилася! То була полісменка з грушею в руці.

— Що тут трапилося? — спитала вона.

— Нарешті, — зітхнув Аксельсон. — Це через нього! Він хотів поцупити жіночу сумочку, негідник. Та ще й напідпитку. Заарештуйте його.

Але полісменка не поспішала. Спершу вона обняла налякану жінку і з’ясувала, чи їй повернули сумку і чи нічого не пропало. Потім розпитала всіх присутніх, що сталося. Дідка на роликових ковзанах вона знайшла на сходах Концертного дому, де він похапцем збирав свої листівки, що розлетілися. Дідок сказав, що я справді наскочила на нього. Що сталося згодом, він не знав. Бо й сам опинився у вітрині жіночої білизни.

А я розповіла все, як було — про те, як переді мною гулькнув Кільрой, як я кинулася чимдуж до нього, зіткнулася з дідком на роликових ковзанах і схопилася за сумку, не тямлячи, що то сумка.

Полісменка раз по раз надкушувала грушу й жувала. У кутиках рота у неї грало щось схоже на усмішку. Мені здавалося, що вона ледве стримувалась від сміху.

Більшість юрби мене вже засудили. Надто старався Аксельсон.

— Та про що тут говорити, га? — заявив він. — Треба просто заарештувати цього злочинця і все! Всипати йому по саму зав’язку, як він на те заслуговує! Про що тут сперечатися? Жінки не повинні працювати в поліції! Вони повинні сидіти вдома і глядіти дітей, щоб ті не крали жіночих сумок!

Раптом полісменка взяла мене за плече і впевнено повела через юрбу.

— Тобі краще пройти зі мною! — суворо мовила вона і потягла мене за собою. — Тільки без вибриків!

Тепер мені гаплик! Якби це все не здавалося таким нереальним, то я, мабуть, заплакала б. Хто мені повірить? Я, мов сновида, ішла з нею в бік Королівської вулиці. Мало-помалу витріщаки почали розходитися. Що буде зі мною далі? Либонь, мене чекає допит у поліційній дільниці. Певна річ, зателефонують додому. Як зреагує мама? Чи повірить вона мені? Це ще хтозна. Інґве, безперечно, покладе всю вину на мене. Та найгірше буде тоді, коли мама повірить, ніби я напала на невинну стару жінку. Тоді вже мені буде ні на кого сподіватися.

Мене так далеко завели мої роздуми, що я здригнулась, коли відчула на своїй щоці теплу руку.

— Чого це ти злишся? — почула я лагідний голос поруч. — Добре, що ми втекли від тих людей, правда ж?

Напевно, в мене був дуже кумедний вигляд, бо полісменка дзвінко засміялася.

— Ти, сердего, подумав, що я тебе заарештую? Вибач, якщо я поводилася трохи суворо. Та, як на мене, це був найкращий спосіб вирватися з тієї розлюченої юрби.

Поліцейська легенько тримала свою руку в мене на плечі і йшла так, мовби танцювала.

— Ну ти й влип, — вела вона далі. — 3 твоїм щастям можна загриміти в темну за розбій. А тепер ось що: давай походимо й пошукаємо твого собаку.

Ми прочесали майдан Гетор’є, та Кільроя не було й сліду. Його наче лизь злизав. Хоч він усе-таки був живий. Якщо то був він. Оглянувши прилеглі вулиці, нам урешті-решт довелося відмовитися від пошуків.

Перед тим, як я спустилася в метро, щоб їхати додому, полісменка мені підморгнула:

— Тримай носа козирем! — гукнула вона.

Додому я повернулась, коли вже смерклося. Інґве пішов на якусь зустріч. Як добре! Мама зі своїм саксофоном була в дідусевій кімнаті. Згори я чула, як вони разом грали. То більше скидалося не на гру, а на розмову. Віолончель зі своїм ніжним, загадковим голосом і саксофон, несамовитий і лагідний водночас — хрипіли, сміялися і плакали. Вони вели розважливу розмову про те, чого не висловиш словами. Очевидно, вони повернулися своєю грою у той далекий час, коли мене ще не було на світі.

Я приклеїла свої нові наліпки клеєм для тканини на куртку, вийняла праску і міцно їх закріпила. Тоді приготувала собі чашку чаю з медом та молоком і залізла в стародавнє ліжко з червоного дерева. Натягнувши ковдру по самі вуха, я спробувала прийти до тями. Але то було марно. Думки шугали в голові, мов кажани.

Потім я згадала, що від мого дванадцятого дня народження минуло чотири дні, і відчула себе на кілька років старшою. Здавалося, ніби мене закинули на карусель, що крутилася дедалі швидше. Що станеться наступного разу?

Я вийняла скляну кулю, яка належала колись моїй прабабусі. Рожеве вечірнє світло впало на неї, заломилося у склі, і куля від того красиво засяяла. На дереві за вікном гойдалося гілля, а куля справляла враження маленького маяка, який весь час то займався, то гаснув, то займався, то гаснув. Аж ось у ній щось затріщало, як у несправному малоформатному проекторі, і всередині замерехтіли фрагменти нічим не пов’язаних між собою зображень: табун диких птахів, що кудись летіли, чорні грозові хмари, загіпсована нога, дідусів будинок на Мейї, лебідь, бурхлива вода… Потім куля зовсім погасла, так і лежала на моїй ковдрі — темна й холодна. Я постукала по ній. Але вона більше не засвітилася.

Я відкотила її собі в ноги, відвернулася до стіни й спробувала заснути з розплющеними очима.

Шостий розділ

у якому я виряджаюся на свій манір,

Ісак дає здачі,

ми відвідуємо Криївку,

і я майже забуваю, хто я така

— Ти вже скоро? Що можна там стільки робити? — у відчаї засопів Інґве.

Він заторсав двері туалету так, що задзеленчали всі мамині баночки та слоїчки, які стояли в шафці.

Коли й було щось, від чого Інґве втрачав самовладання, то це неможливість потрапити до туалету тоді, як йому припікало.

Я спустила воду в унітазі, щоб заспокоїти його, і відчикрижила ще кілька кучериків. Вони впали в умивальник, де вже лежала купка моїх темно-каштанових пасемець.

— Заспокойся! Я скоро вийду! — крикнула я в двері.

Я роздивилася себе в дзеркалі й відчула задоволення від того, що побачила. Коси я підстригла щонайменше на кілька сантиметрів. Тепер моя голова була, як у мавпи Мончічі. Хоч подекуди вийшло трохи нерівно, але дуже стильно. Обличчя видовжилося, а очі немов побільшали.

— Ти там поселилася? — застогнав Інґве.

— Щастя приходить до того,