Читати книгу - "Бігуни"

Розпечатана пачка гігієнічних хустинок. Олівець, дві самописки, одна — жовтий «ВІС», друга — з написом «Hotel Mercure». Дрібні монети — польські гроші та евроценти. Гаманець, у якому трохи хорватських банкнот і десять злотих. Картка VISA. Блок помаранчевих аркушиків, бруднуватий. Мідна шпилька з якимось античним візерунком, здається, зламана. Дві цукерки «Копіко». Фотоапарат, цифровий, у чорному футлярі. Цвях. Біла скріпка. Фольга від жуйки. Крихти. Пісок.

Він старанно розкладає все це на чорній матовій стільниці, кожен предмет на однаковій відстані від іншого. Підходить до крана, п’є воду. Повертається до столу й запалює цигарку. Потім починає її апаратом робити фото кожної речі зосібна. Фотографує повільно, солідно, на максимальному наближенні, з увімкненим спалахом. Шкодує лише, що цей маленький апарат не може сфотографувати себе самого. Він також є доказом у справі. Потім іде до передпокою, де стоять сумки й валізи, і робить по одному фото кожної з них. На цьому не зупиняється, розпаковує валізи й починає фотографувати кожну вдяганку, кожну пару взуття, кожен тюбик крему, кожну книжку. Іграшки малого. Витрушує навіть брудну білизну з пакета й робить фото безформної купки.

Знаходить невеличку пляшечку ракії і випиває її одним духом, не випускаючи апарата з рук, нарешті фотографує порожню пляшку.

Коли Куніцький вирушає автом у напрямку Віса, надворі вже ясно. Він узяв із собою зачерствілі канапки, які дружина приготувала в дорогу. На сонці масло розтало, просочило скибки хліба лискучим масним шаром, голландський сир затверднув і став півпрозорим, як пластмаса. Він з’їдає дві, виїжджаючи з Коміжі, витирає руку об штани. Їде повільно, обережно, розглядаючись на боки, пам’ятаючи, що в його крові ще лишився алкоголь. Але почувається сильним і надійним, як механізм. Не озирається назад, хоча знає, що там, за його спиною, метр за метром росте море. Повітря таке чисте, що з вершини, мабуть, вдасться роздивитися береги Італії. Поки він зупиняється в затоках і перевіряє все — кожен папірець, кожну смітинку. Ще він захопив із собою Бранків бінокль і тепер розглядає крізь нього схили. Бачить кам’янисті урвища, вкриті суховинням випаленої, посірілої трави, бачить кущики потемнілої від сонця безсмертної ожини, що судомно хапається довгими паростями за каміння. Бачить хирляві здичавілі оливки з покрученими стовбурами, кам’яні обмурівки, що лишилися від покинутих виноградників.

Приблизно через годину неквапом, наче патрульний поліціянт, він починає спускатися до Віса. Минає невеликий супермаркет, де вони купували різні речі, переважно вино, і за мить він у місті.

Пором уже причалив до берега. Він велетенський, як будинок, як плавуча багатоповерхівка. «Посейдон». Здоровенні ворота вже відчинені, і біля входу до тієї розчахнутої печери вишикувалася черга авт і сонних людей; от-от почнуть запускати. Куніцький стає біля турнікета й дивиться на групку, яка купує квитки. Дехто з наплічником, серед них — гарна дівчина в кольоровому тюрбані; він дивиться на неї, неспроможний відірвати очей. Поруч із дівчиною — високий юнак зі скандинавським типом обличчя. Є жінки з дітьми, найпевніше — місцеві, без багажу. Якийсь чоловік у костюмі, з портфелем. Є пара — вона притулилася до його грудей і заплющила очі, ніби намагається надолужити надто коротку ніч. Кілька авт — одне завантажене до самого даху, з німецькими номерами, два італійські. Місцеві фургончики — по хліб, овочі, пошту. Острів мусить жити. Куніцький крадькома зазирає до авт.

Нарешті черга рушає, пором заковтує людей і машини, ніхто не опирається, всі йдуть, як телята. Під’їжджає ще група французьких мотоциклістів, п’ятеро, вони останні і теж слухняно зникають у пащі «Посейдона».

Куніцький чекає, поки ворота зачиняться з механічним скреготом. Білетер захряскує віконце і виходить на перекур. Вони обидва є свідками того, як пором із раптовим шумом відчалює від берега.

Куніцький каже, що шукає жінку з дитиною, виймає з кишені її паспорт і підсуває під ніс білетерові.

Той дивиться на фото у паспорті, нахиляється ближче. Каже хорватською щось на кшталт:

— Поліція нас уже про неї питала. Ніхто її тут не бачив, — затягується цигаркою. — Це маленький острів, таке запам’ятовується.

Зненацька кладе Куніцькому руку на плече, ніби вони давні знайомі.

— Кави? Вип’єш кави? — І киває головою в бік портової кав’ярні, яку саме відчиняють.

Так, кави. Чому б і ні?

Куніцький сідає за невеликий столик, а білетер за якусь мить з’являється з подвійним еспресо. П’ють мовчки.

— Не хвилюйся, — каже білетер. — Тут неможливо загубитися. Нас тут усіх видно, як на долоні. — І показує відкриту долоню, поорану кількома глибокими лініями. Потім приносить йому булку з котлетою й салатом. Нарешті йде геть, лишаючи Куніцького над недопитою кавою. Коли білетер зникає, у Куніцького виривається короткий схлип, схожий на шматок булки — тож він ковтає його, не відчуваючи смаку.

Його не полишає відчуття, що всі вони видні, як на долоні. Видні кому? Хто може дивитися на них усіх, на той острів посеред моря, на нитки асфальтових доріг із порту до порту, на кілька тисяч виснажених спекою людей, місцевих і туристів, вічно непосидючих? У його голові мерехтять фото з супутника, на яких, кажуть, можна роздивитися напис на сірниковій коробці. Чи це може бути правдою? Тоді, мабуть, видно й зачатки його лисини. Велике холодне небо, повне рухомих очей неспокійних сателітів.

Повертається до авта через невеликий цвинтар біля церкви. Усі могили повернуті в бік моря, наче в амфітеатрі, тож померлі спостерігають за повільним одноманітним рухом порту. Певно, їх тішить білий пором, можливо, він навіть уявляється їм архангелом, що ескортує душі в цій піднебесній переправі.

Куніцький помічає, що весь час повторюються кілька прізвищ. Люди тут — як коти, ховаються в собі, обертаються в колі кількох родин, рідко виходять із нього назовні. Куніцький зупиняється лише раз — бачить маленький нагробок із двома рядками літер:

Зорка 9.ІІ.21 — 17.11.54

Сречан 29.1.54 — 17.VII.54

Намагається знайти в цих датах алгебраїчний лад, вони скидаються на шифр. Мати й син. Якась трагедія, прихована датами, розписана на етапи. Естафета.

Це вже край міста. Він утомлений, спека досягла апогею, піт заливає йому очі. Коли він знову дряпається автом у глиб острова, бачить, як сонце перетворює його на найсуворіше місце на світі. Спека цокає, як годинникова бомба.

У поліційному відділку його пригощають холодним пивом, ніби хочуть приховати під білою піною власну безпорадність.

— Ніхто їх не бачив, — каже масивний служака і запопадливо повертає в його бік вентилятор.

—