Читати книгу - "Бігуни"

Підвозять його до самого готелю. Він виходить з авта і робить такий рух, ніби заходить усередину. Насправді лише вдає, чекає в темних сінях, поки вони від’їдуть, поки стихне гуркотіння двигуна, і виходить надвір. Іде в бік найбільшого скупчення світел, до набережного бульвару, де зосереджені всі кав’ярні й ресторани. Але вже пізно, і попри те, що сьогодні п’ятниця, натовпів нема. Певно, друга чи третя ночі. Серед нечисленних клієнтів за столиками шукає поглядом Бранка, але дарма, ніде не видно футболки з мушлею. Є якісь італійці, ціла родина, вони вже доїдають; ще — двоє літніх людей, які посмоктують щось крізь соломинки і придивляються до італійців. Якісь дві ясноволосі жінки, по-дружньому повернувшись одна до одної, торкаються плечами за розмовою. Місцеві чоловіки, рибалки, ще одна пара. Яка полегша — ніхто не звертає на нього уваги... Він іде краєчком тіні, біля самого узбережжя, вчуваючи запах риби і теплий, солонавий подих вітру з моря. Йому кортить звернути вгору, в одну з тих вуличок, які ведуть у бік Бранкового дому, але не наважується, мабуть, там усі вже сплять. Сідає за маленький столик, на краю літньоїкав’ярні. Офіціант його ігнорує.

Він спостерігає за чоловіками, які збираються за сусіднім столиком. Сідають, приставляючи собі стільці. Їх п’ятеро. Перш ніж підійде офіціант і вони замовлять свої напої, довкруг них уже замкнеться невидиме коло побратимства.

Вони різного віку, двоє з них мають густі бороди, але усі відмінності небавом розчиняться в колі, яке вони вже мимохіть утворили. Вони говорять про щось, але про що — байдуже; здається, ніби вони готуються до спільного співу, налаштовують голоси. Сміх виповнює простір усередині кола; жарти — доречні та бажані, навіть старі-бородаті. Той сміх — низький, розкотистий — підкорює простір і змушує замовкнути туристів за сусіднім столиком, збентежених жінок середнього віку. Він притягує цікаві погляди.

Чоловіки готують собі публіку. Вхід офіціанта з тацею стає увертюрою, а сам офіціант, молодий хлопець, нічого не підозрюючи, перетворюється на конферансьє, який оголошує танець, оперу. Забачивши його, чоловіки жвавішають, якась рука піднімається вгору і вказує йому місце — ось, тут. Мить тиші, і вже скляні вінця наближаються до вуст. Декотрим із них, найбільш нетерплячим, не вдається стриматись, щоб не заплющити очей, — зовсім як у церкві, коли священик статечно кладе на язик білий оплаток. Світ от-от перекинеться сторчголов — лише умовно підлога залишається під ногами, а стеля над головою, тіло вже не належить собі, а є ланкою живого ланцюга, частиною живого кола. Отак і тепер склянки мандрують до вуст, сама мить їх спорожнення майже невидна, все діється в блискавичному зосередженні, з миттєвою серйозністю. Відтепер чоловіки вже не випускатимуть склянок із рук. Тіла за столиком будуть вихитуватись, обертатися, голови описуватимуть кола в повітрі, щораз ширші й ширші. Вони перетинатимуться, креслячи нові дуги. Нарешті виринуть руки, спершу вони випробують свою силу в повітрі, у жестах, що ілюструють слова, а далі помандрують до плечей товаришів, до їхніх потилиць і спин, утішаючи їх і підтримуючи. То будуть любовні дотики. У цьому братанні рук і спин немає нічого зухвалого, це танець.

Куніцький дивиться на це заздро. Йому кортить вийти з затінку, приєднатися до них. Він ніколи не спізнав такої інтенсивності. Ближчою йому є північ, де чоловіча спільнота набагато стриманіша. Але на півдні, де сонце й вино відкривають тіла швидше і безсоромніше, цей танець стає цілком реальним. Через годину перше тіло вже осувається й зупиняється на спинці стільця.

Куніцького вдаряє в спину тепла лапа нічного бризу, підштовхує до столиків, ніби намовляє: «Ну, давай, підійди». Йому хотілося б увійти до кола, куди б вони не вирушали. Він пішов би з ними куди завгодно.

Повертається неосвітленим боком бульвару до готелика, вважаючи, аби не переступити межі мороку. Перш ніж увійти до вузької й задушливої сходової клітки, він глибоко вдихає повітря й стоїть якусь мить непорушно. Далі дряпається сходами, намацуючи в темряві кожну сходинку, і відразу, не роздягаючись, падає на ліжко, на живіт, розкинувши руки, неначе хтось вистрелив йому в спину, а він ще якийсь час думає про кулю, а потім помирає.

Встає через кілька годин, дві або три, надворі ще темно. Навпомацки йде до авта. Повискує сигналізація, машина по-змовницьки моргає, їй було самотньо. Куніцький випаковує з неї багаж, усе підряд. Носить валізки сходами і кидає їх на підлогу в кухні й кімнаті. Дві валізи й безліч пакунків, сумок, кошиків, серед яких і той, куди складено провіант на дорогу, комплект ластів у пластиковому мішку, маски, парасоля, пляжні мати і ящик з накупленими на острові винами й айвазом, тим перцевим пюре, яке їм так посмакувало. І ще банки з оливками. Вмикає всі світла й сидить посеред цього розгардіяшу. Потім бере її торбинку й обережно витрушує вміст на кухонний стіл. Сідає і придивляється до купки жалюгідних предметів, неначе це гра в кості, і він мусить вийняти одну кість так, аби не зрушити інших. Трохи повагавшись, бере до рук помаду і відкручує ковпачок. Темно-червона, майже нова. Вона нечасто нею користувалася. Нюхає її. Пахне гарно, важко сказати, чим саме. Набравшись відваги, по черзі бере кожну річ і кладе на столі осібно від інших. Паспорт — старий, у синій обкладинці, на фото вона значно молодша, з розпущеним довгим волоссям і гривкою. Підпис на останній сторінці розмитий, тому її часто подовгу затримують на кордоні. Чорний записник на Гумці. Він розкриває його і гортає сторінки — якісь нотатки, рисунок жакета, стовпчик цифр, візитівка бістро в Поляниці, на звороті — номер телефону, жмутик волосся, темного, навіть не жмутик, а кількадесят окремих волосин. Відкладає набік. Потім він перегляне його уважніше. Косметичка з екзотичного індійського матеріалу, всередині — темно-зелений олівець, пудрениця (майже без пудри), зелена туш для вій зі спіральною щіточкою, пластикова стругачка для олівців, блиск для вуст, маленький пінцет, розірваний почорнілий ланцюжок. Знаходить іще квиток до музею в Троґірі, на звороті напис, іноземне слово; наближає картку до очей і читає з труднощами: καιρóζ. Мабуть, «Кайрос», але він не певен, йому це нічого не каже. На дні повно піску.

Мобілка майже цілком розряджена. Він перевіряє останні виклики — переважно його власний номер, але є й інші, йому невідомі, два чи три. «Отримані повідомлення» — лише одне, від нього, коли вони загубились у Троґірі. «Я біля фонтана на головній площі». «Надіслані повідомлення» — порожньо.