Читати книгу - "П'ята Саллі"

— Що ви чули про «Сивілу»?

— Жінка з розладом множинної… — Вона округлила очі та витріщилась на нього. — Ви хочете сказати?…

— Я невпевнений, Саллі. Але маю підстави вважати, що розлад множинної особистості — частина вашої проблеми.

Саллі була вражена. Вона знала, що він достоту помиляється. Це найбезглуздіша річ, яку їй коли-небудь доводилося чути. Та вона не хотіла йому заперечувати. Неправильно заперечувати лікареві. Якщо вона скаже, що не вірить у це, він, швидше за все, вижене її та більше не допомагатиме. А Саллі знала, що потребує допомоги. Тільки якщо їй покращає, суддя поверне дітей. Тож варто бути обережною, щоб не образити доктора Еша.

— Вам часто доводилося мати з таким справу? — спитала вона.

— Ви у мене перша, — сказав він.

— Це через мою множ… через те, що ви сказали… тому ви погодилися мене лікувати, хоча зазвичай не берете пацієнтів із нахилами до самогубства?

— Чесно вам скажу, так.

Саллі не знала, добре це чи погано, що він ще ніколи таким не займався. Вона була впевнена, що не має жодної множинної особистості. Та вона не збиралася з ним сперечатися. Якщо доктор Еш відчував, що в неї є щось, що може його зацікавити, він продовжуватиме її лікувати. І це єдине має значення.

— Саллі, ви отримуєте якісь сигнали перед тим, як непритомнієте та втрачаєте контроль?

— Зазвичай перед головним болем з’являється дивне відчуття на кшталт холодку та електрики в повітрі.

Він собі це записав.

— Звучить майже як епілептична аура — попередження перед нападом. — Тоді він відкинувся на кріслі та вдумливо постукав олівцем по столу. — Ви матимете змогу працювати, жити та давати собі зі всім раду, доки ми намагатимемося вирішити вашу проблему. Можливо, це займе трохи часу, та ми зробимо все можливе, щоб вам допомогти. Бачитимемося з вами двічі на тиждень, для початку — по понеділках та п’ятницях о десятій — а згодом врегулюємо сеанси, якщо буде потрібно. Побачимося в п’ятницю.

— Я довіряю вам, докторе Еш. Що б там у мене не було, я знаю, ви знайдете спосіб, як мене вилікувати.

— Знайдемо, Саллі, — сказав він. — Принаймні ми спробуємо.

Коли вона вийшла з лікарні, то спробувала уявити собі, як би це було, мати множинну особистість, коли всередині неї жили б різні люди. Та сама думка про це здалася дурнуватою.

Доктор, звісно ж, помиляється, подумала вона. Але якщо він продовжуватиме її лікувати, то зможе знайти справжню проблему, а тоді врятує її.

Міський автобус був переповнений. Поки Саллі трималася за поручні, великий молодий чоловік з прищами на обличчі та руками в кишенях притиснувся до неї ззаду й почав тертися. Вона спробувала змінити позу, але той щоразу підсувався, а вона зніяковіла та розгубилася — Саллі була надто сором’язливою, щоби щось сказати чи зробити. І він продовжував на неї налягати. Вона відчувала його притиснутий стояк, він об неї терся… терся… Саллі відчула холодок — те, що Роджер назвав аурою — а тоді головний біль, і я вже знала, що зараз станеться. Я просто відійшла вбік.

Різко вирвалася Джинкс. Вона з усієї сили тупнула підбором по його ступні, проклинаючи чоловіка словами, які я не повторюватиму, а тоді сильно врізала коліном йому між ніг. Чоловік завив, а інші жінки в автобусі зааплодували. Коли ми дісталися нашої зупинки, Джинкс вислизнула та залишила Саллі напризволяще, вражену тим, що автобус несподівано майже зовсім спорожнів.

Водій усміхнувся їй, коли вона виходила.

— Ви дали йому жару. Закладаюся, він більше ніколи такого не зробить.

Саллі витріщилась на нього.

Інколи мені її справді шкода. Вона здуріє, коли нарешті справді зрозуміє та прийме те, що Роджер вже починає дізнаватися про нас усіх. Ми наче банка з хробаками. Я знала, Роджер нас врешті-решт розплутає. Він розумний. Та що він робитиме після? Тобто, ось ми існуємо. Звісно, якщо б він міг нас вбити, тіл не залишиться, тож, це стало б ідеальним злочином.

* * *

Тиждень промайнув швидко. Мені подобалося працювати в ресторані, та й чайові потекли рікою. Еліот був справді вражений. Він запросив мене на побачення, але я змогла від нього відкараскатися. Ніяк не могла дочекатися п’ятниці. Я дуже хотіла зустрітися з Роджером.

Саллі з’явилася в його приватному кабінеті рівно о десятій.

— Сьогодні ми робитимемо дещо інше, Саллі, — сказав Роджер. — Замість препарату я застосую гіпноз, і так ми зможемо відновити багато дитячих спогадів, які ви забули. Ви не проти?

Вона кивнула.

— Отже, я б хотів, щоб ви дивилися на відблиск цієї золотої ручки на світлі. Не зводьте з неї очей та уважно слухайте мій голос. Пильно дивіться та зосередьтеся на моїх словах, і згодом ви відчуєте надзвичайну сонливість.

То було неймовірно. Я ще ніколи не бачила сеансів гіпнозу, хіба в кіно. Чесно кажучи, я не думала, що це спрацює, бо десь чула, що потрібно бути розумним, щоб тебе змогли загіпнотизувати, а Саллі тямущістю не надто вирізнялася. Та вона наполегливо намагалася догодити йому, витріщалася на блиск золота, слухала м’який низький голос Роджера й повільно вмлівала. А тоді її розум спорожнів, як це відбувається, коли вона засинає. Зазвичай у такі моменти виходжу я, та я не рухалась, хотіла подивитися, що ж буде далі.

— Коли я порахую до трьох, ви розплющите очі, але все ще залишитеся під гіпнозом. Я ставитиму запитання, а ви зможете відповідати на них та розмовляти зі мною, природно та легко. До скількох, я сказав, долічу?

— Трьох…

— Добре. Один… два… три…

— Тепер скажіть мені, Саллі. Ви знаєте когось на ім’я Белла?

— Колись у мене була лялька, коли я ще була маленькою. Я називала її Беллою.

— Розкажіть мені про неї.

— Я уявляла, що вона справжня і розмовляла з нею.

— Вона вам відповідала?

Якусь мить Саллі мовчала. А тоді прошепотіла:

— Вони розігрували виставу в школі, про Білосніжку та сімох гномів. Королева Белла була такою смішною відьмою-королевою, що я уявила, ніби моя лялька — то вона, а тоді лялька Белла заговорила до мене.

— Ви давали імена якимось іншим лялькам?

Вона кивнула.

Роджер мовчав, але вона просто сиділа з думкою: «Зачекай, нехай сам запитає».

— Коли це було?

— В різні періоди.

— Як же їх звали?

— Нола.

— А ще?

— Деррі.

— Були ще якісь?

Вона зітхнула з полегшенням, що він витяг це з неї.

— Джинкс.

— Хтось іще знав імена ваших ляльок?

Вона похитала головою.

— Я ніколи про це не розповідала. То були мої особисті