Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

Станіслав Щенсний зашарівся, знову відчувши на своїх плечах важку ношу спадкової відповідальності, яку раз у раз брикливо намагалася скинути його молодість укупі з мрійливою поетичною натурою.

Сірий квітневий вечір настав швидко, натягаючи таємничу пелену довгих тіней і шурхотливих звуків на кристинопільський палац. Над ним майже завжди стояли хмари: мабуть, через те, що близенько широкою долиною котив води глибокий Західний Буг. Та слуги по кутках перешіптувалися про те, що то нечиста сила так небеса постійно тримає, щоб Бог не глянув на неї, і ходить туди-сюди, і живе в палаці… А де живе — того вголос не говорили, тільки завертали багатозначно очима, бо всі й так знали, у кому вона оселилася… Анна Ельжбета останнім часом погано спала: то холод, то несподіваний жар змінювали одне одного, вимучуючи худе тіло й доводячи жінку до сказу. Вона підбігала до вікна, шарпала його, рвучко вдихаючи холодне вологе повітря, яке чомусь не розтікалося по тілу й не годувало досхочу всі його частинки; у тій постійній задусі серед річкового туману мозок починав бачити якість фантастичні силуети, які змінювали обриси й рухалися до неї. «Боже святий, спаси і помилуй…» — падала перед багатими іконами пані Потоцька. Молитва заспокоювала, та сну так і не повертала, як не викручувалося тіло на великому ліжку. Спогади навалювалися на свідомість, стаючи жуйкою для мозку аж до світанку. Анна Ельжбета не любила нікого… і ніколи… І її теж ніхто й ніколи не любив… В одну з ночей вона це усвідомила, і, укотре відкривши вікно, закричала таким страшним криком, що всі, хто його почув, поспішили проказати молитву й затулити обидва вуха подушкою.

Її використали, так-так, використали молодість, прізвище… І тіло призначили для виношування тих, хто буде далі носити прізвище роду Потоцьких. А чи хто спитав, чого хоче вона сама? Не спитав, та й уже не спитає ніхто й ніколи; і сенсу нема: роки полетіли — і літня жінка в задушливій злобі плакала, втихала, знову набиралася злості. У її квітучі вісімнадцять батьки нарешті визначились із достойною партією для своєї доньки, єдиним плюсом зовнішності якої була молодість, та на балах молоді люди чомусь не помічали й того плюса, тож мала всі шанси потроху зарости мохом стародівоцтва. Цілий тиждень проплакала у своїй кімнаті Анна Ельжбета, перш ніж вийти до нареченого зовсім іншою — зі скляним поглядом і душею, навіки зашнурованою в корсет ненависті. Не був наречений Франц Салезій Потоцький приємний її дівочому серцю й амбіціям: удівець, на двадцять чотири роки старший, міг бути для неї татусем, а з вигляду — і дідом… Але він був її дядьком, а вона — його троюрідною племінницею, теж Потоцькою з великим приданим: це був шлюб не закоханих, а злотих, сіл, корів, свиней, титулів — величезних статків двох недалеких гілок роду Потоцьких.

У першу шлюбну, та й в усі наступні ночі вона нерухомо й терпляче чекала, поки Франц Салезій зробить свою справу й злізе з неї; усі його погладжування й ласки спиняла, затримуючи руку: то не по-божому, святі та праведні мають тримати тіло та душу в покорі — таке виправдання цьому вона тримала у своїй голові, хоча насправді її підсвідомість просто не сприйняла Франца Салезія як чоловіка. А численні роди… Ця страшна жіноча мука була її платою за те, що одразу не дала хлопчика — спадкоємця. Спочатку двоє дівчаток, а потім — хвала Богу — хлопчик, який зменшив її внутрішнє напруження й кількість походів нелюба до її спальні… Ще одна дитина — у надії на хлопчика — знову дівчинка, і знову ще одна… А далі Анна Ельжбета вже не хотіла ділити ложе з чоловіком; та й він був не проти, а для його чоловічої розрядки в палаці знайшлася людинка… Щоразу під час появи донечки Потоцька істерично плакала, і довго, довго не могли принести дитинку до мами: не хотіла вона її бачити, щоб укотре усвідомити, що ненавидить себе за те, що створена жінкою з ненависним тілом, яке здатне приводити на світ такі ж ненависні тіла. За всієї поваги до Бога Анна Ельжбета ніколи не хотіла бути жінкою — слабкою в суспільстві, створеною лише для того, щоб хтиві чоловіки оцінили її як кусень м’яса, достойний чи ні бути спожитим, а в разі заміжжя — як м’ясо на золотій таці, якого навіть не видно під горою коштовностей; жінкою, яку мучили жахливі щомісячні болі, дані в спокуту за прадавню любов Єви — знову-таки до чоловіка, і, хоча стала його власністю, він в очах Бога був безневинною жертвою спокуси, бо й сам Творець був чоловіком… Світ її часу повністю належав чоловікам: влада, гроші, релігія, мистецтво, література, музика… Якщо туди й потрапляли поодинокі жіночі постаті, то зверхній чоловічий погляд виштовхував їх зі свого сприйняття як нерівних богам: як папесу Іоанну, після папства якої й донині існує звичай перевіряти майбутніх претендентів Ватикану на чоловічу привілегію між ногами (що, вірувати жінки достойні, а керувати вірянами — ні?), чи як Жанну д’Арк — злякалися й стратили, бо вона стала сильнішою від сильних за правом народження…

Згодом Анна Ельжбета звикла до того, що в неї є діти, і навіть до певного часу любила їх: допоки маленькі кумедні малюки нагадували янголят, вона тішилася ними й пестила їх. Та коли в десять-одинадцять років її земні янголи діставали талію й у них починали рости груди, мати не могла їх більше бачити, їй були противні ті статеві метаморфози, що мали привести до гріха й мук. Дівчат селили в дальні кімнати, і строга мати зазвичай заходила туди тільки для того, щоб накричати за якусь провину. Їм швидко підшукували багатих і впливових наречених із магнатських родів, і нові бутони нездійсненого кохання в’янули, так ніколи й не розпустившись у квітку, на жертовному вівтарі багатства й пихи — життя йшло по віковому колу з покоління в покоління, і вирватися з нього було годі, бо ти — жінка, ти — ніхто… Дві доньки-підлітки — дві Палажки — дванадцятирічна Пелагея Людвіка й п’ятнадцятирічна, та вже заручена Пелагея Тереза були позбавлені звичних для інших дітей ранкових материнських обіймів чи усмішки, і обидві почувалися глибоко нещасними й непотрібними; єдиними втіхами для них було спілкування з численними гувернантками й вихователями та спостерігання здалеку за іграми дітей прислуги. Щодня після обіду, намагаючись пропхати одна одну у