Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

із Регія, діяльність якого нам на жаль відома лише за пізніми свідченням, і який вочевидь запропонував алегоричну екзеґезу поем Гомера, фізичну (боротьба богів стає боротьбою між началами) та моральну. Можливо, це було реакцією на посилену критику Гомерової міфології з боку Ксенофана. У IV ст. знаменитий папірус Дервені пропонує алегоричне пояснення міфічної поеми, екзеґезу, що намагається віднайти у коментованому тексті приховане вчення фізичного порядку. Зевс у орфічній поемі уподібнюється тут повітрю у спосіб, що нагадує Діогена Аполонійського[132]. Ксенократ, учень Платона, даватиме божественні імена елементам[133]. Аристотель також не гребуватиме алегоричною екзегезою золотого ланцюга Гомера, щоб проілюструвати свою теорію Пєршодвигуна[134].

Проте, саме стоїки системно використовували цей метод у теологічній частині своєї фізики. Наприклад, вони витлумачували міф про народження Афіни з голови Зевса відповідно до своєї теорії, згідно з якою орган мислення міститься у грудях. Отже, оскільки Афіна ототожнюється з думкою, вони кажуть, що вона створена у грудях Зевса, проте виходить з його голови, бо думка виражається в голосі[135]. Або ж феляція Зевса Герою, представлена на картині з Самоса, означала для них, що матерія отримує в себе сім’я розуму задля організації світу[136]. Отже, стоїки намагалися представити свої фізичні доктрини, виведені з принципів їхньої філософії чи натхненні досократиками, перевдягаючи їх у міфічні шати, запозичені у текстах Гомера чи Гесіода. Кажучи про їхній метод, Ціцерон добре показує сутність алегоричної екзеґези, і це стосується також сучасних методів інтерпретації текстів:

[Хрісіпп] намагається казочки Орфея, Мусея, Гесіода й Гомера погодити з тим, що сам написав у першій книзі про безсмертних богів; узгодити так, що може видатися, ніби ці найдавніші поети, самі того не підозрюючи, були стоїками[137].

Для того, щоб з у текстах, написаних багато століть тому, віднайти «модерні» доктрини, демонструють чудеса винахідливості.

Внаслідок цього маємо зрештою раціоналізацію релігійних традицій. Як каже Кота стоїку Бальбу у діалозі Ціцерона «Про природу богів»:

Багато праці, тяжкої і марної, витратили спершу Зенон, після нього Клеант, а потім Хрісіпп, щоб пояснити зміст цих байок, щоб пояснити, чому те чи інше божество носить своє ім’я. Але, займаючись цим, ви, звичайно, усвідомлюєте, що річ зовсім в іншому і що це — тільки людські домисли. Насправді те, що ви називаєте богами, — це природне (rerum naturas), а не божественне[138].

Стоїки безумовно погодилися б з цим висновком, відповідаючи, що єдиним Богом є Природа. З їхнього погляду, різні боги міфології це лише різні уявлення про єдиного Бога, яким є Природа. На відміну від інших філософів, які практикували алегоричний метод, стоїки не задовольняються ототожненням богів і богинь з фізичними началами, а вважають, що ці різні боги є лише послідовними формами однієї єдиної сили. З цього приводу достатньо процитувати резюме Діогена Лаертського:

Бог […] є батьком всіх речей, одночасно і взагалі, і у тій частині самого себе, якою пронизані всі речі та яка отримує різні назви відповідно до сили, які він тут проявляє. Про нього справді кажуть Dia, оскільки всі речі існують завдяки (dia) йому; Зевс, оскільки він є причиною життя або ж життя наскрізь ним пронизане; Афіна завдяки поширенню його провідної частини в етері; Гера завдяки його поширенню у повітрі; Гефест завдяки його поширенню у вогні, що створює всі речі; Посейдон завдяки його поширенню у волозі; Деметра завдяки його поширенню у землі[139].

Стоїки мають динамічну концепцію природи. Біологічною моделлю, що їх надихає, є сім’я, яке розвивається відповідно до напередвизначеної програми та утворює організм. Визначальна сила, яку містить оригінальне сім’я, у фазі свого поширення послідовно набуває форм різних елементів, які утворюють космос, потім вона знову концентрується у такий спосіб, що космос знищується і залишається одна лише сила, потім знову поширюється, щоб ще раз і вічно породжувати той самий космос. Щоб описати цей процес, алегорична екзегеза подає дію Зевса як його перетворення у Афіну, потім у Геру тощо. Отже, всесвіт підкорений періодам, тобто безконечній послідовності діастол та систол. Точніше, Природа є Богом у фазі свого поширення. Сенека справді каже, що Природа, творчий та руйнівний процес, завершується наприкінці кожного періоду (cessante natura), коли Зевс концентрується у самому собі[140]. Імена богів насправді потрібні лише для того, щоб дати образне й персоніфіковане визначення фаз всесвіту, та дати змогу побачити, що вже у найдавніших традиціях вимальовується стоїчна доктрина. Водночас, ця міфологія у буквальному вигляді може залишатися значущою для народу, тоді як філософ, зі свого боку, добре знає, що вона має прихований сенс.

Отже, можна виділити, щонайменше у стоїчній традиції та, можливо, у платонічній традиції, подвійний аспект фізики. Насамперед існує фізика у власному сенсі слова, яка вивчає структури тіла, рухи, причини природних явищ. Проте існує також частина фізики, яка має розповідати про богів, адже релігія та міфологічні традиції пов’язують їх із природними явищами. Ця фізика вже «теологічна», вона використовує метод алегоричної екзеґези та є найшляхетнішою частиною філософії. З приводу неї Клеант та Хрісіпп кажуть навіть про містичну ініціацію[141]. Потрібно, між іншим, розрізняти три головні сенси слова «теологія»: воно може позначати міфічну систему, що міститься у давніх теогоніях чи релігійних текстах; воно може також стосуватися алегоричної екзегези міфів; зрештою, воно може означати теорію першоначал, представлену Платоном, Аристотелем чи неоплатоніками.

Для тих, хто цитує афоризм Геракліта з І по IV ст. н.е., Природа, яка приховується, це божественна Природа, чи ідеться про Божественне загалом, чи про різних богів, присутніх у Природі. Наприклад, географ Страбон натякає, вочевидь, на цей афоризм, коли з приводу містерійних церемоній на кшталт Елевсинських, пише:

Таємниця та містерія, в яких розгортаються ці церемонії (містерії) славлять божественне, бо вони імітують природу божественного, що вислизає від наших чуттів[142].

З великою ймовірністю можна сказати, навіть якщо жоден текст явно цього не підтверджує, що саме стоїки першими встановили зв’язок між «природою, яка приховується» Геракліта, та божественним, прихованим у міфах та виявленим за допомогою алегорії.

2. Філон Александрійський

Перше пряме цитування афоризму Геракліта зустрічаємо у вельми маргінальної для грецької традиції особи — в іудея Філона Александрійського. Його доробок