Читати книгу - "Азартні ігри з долею"

бої. Справжнісіньким чудом є те, що його нічого — ні куля, ні осколки гранати — не зачепило і не поранило, хоча він постійно наражався на небезпеку. Людина могла б подумати, що його саме небо захищало. І знали б ви, як він тим юнакам розповідав про мораль. Я спостерігала за ним і, якщо можна так сказати, потрошку й закохалась у нього...

— Ого, це виглядає зав’язкою до розповіді про маленький воєнний роман!

— Можливо, він міг би трапитися, якби все одної миті не зіпсувалося настільки, що одна згадка про нього змушує мене наскрізь здригнутись. Ворог постійно бомбував місто. І завжди точно вгадував життєво важливі об’єкти в ньому. Ніби мав справжні, точні координати. Тоді звідкись згори, не знаю точно звідки, але з найвищої законодавчої інстанції, надійшов лист з інструкцією, що ворог у місті має шпигунів-інформаторів і що їх треба знайти та нейтралізувати. У цій ситуації люди зовсім втратили голову. Вони почали будувати найнеймовірніші припущення: це може бути цей, це може бути той. Без будь-якого конкретного приводу, лише на базі попередніх, хибних припущень. І не знадобилося багато цих припущень і багато часу, знайшлися люди, що розшукали «шпигунів» і склали список цих сумнівних осіб. Може, це навіть були самі мешканці міста, їхні сусіди й учорашні приятелі. А командир, замість того, щоб це ігнорувати чи зупинити, звичайно ж...

— Зачекайте! Якщо я не помиляюся, то читав щось таке в газеті. Там йшлося... Додо... Дадо...?

— Дуда. Так його звали. Хоча ніхто не знав його справжнього імені, і я теж; а те ім’я, під яким він був внесений у документи, виявилося хибним...

— А ви не можете пригадати те ім’я?

— Чекайте... Младен... ні, прізвища, на жаль, не запам’ятала. Це ім’я взагалі нечасто згадувалося. Він бажав, щоб його всі звали Дудою. Я відразу схотіла завадити його задуму, тож поспішила відразу до нього. До того випадку він завжди мене приймав більш ніж приязно... — люб’язно. З кожною зустріччю я щораз більше закохувалась у той образ, який бачила в ньому. Але того разу він мене здивував, все було інакше. Коли я прийшла, Дуда витурив мене геть з якимось звірячим виразом в очах. Наче він ним хотів посіяти навколо себе пробираючий до кісток страх. Але на цьому я не припинила своїх спроб. Коли вже повели тих десятьох людей, я пішла за ними, аби вже на місці страти зафільмувати все, що там відбуватиметься. Дуда помітив це, відібрав в мене камеру, розбив її на друзки, а тоді дав мені такого ляпаса, що я впала на землю. І пригрозив: якщо я десь прохоплюсь про цих десятьох, то помандрую їхніми шляхами. Мені не залишалося нічого іншого, окрім того, щоб непомітно зникнути з Пакраца та попросити керівництво, щоб скерували мене працювати деінде. Так я опинилась в Осієку, коли його найдужче бомбували.

— І ви більше нічого не намагались зробити?

— Як же не намагалась! Відразу ж надіслала листа до Міністерства оборони республіки Хорватія та написала статтю до усіх друкованих видань. Але ніхто з них не захотів її надрукувати. А в Міністерстві оборони мені постійно говорили, що не мають ніякої інформації про Дуду... що особи, про яку я кажу, не існує. Вони ставились до мене так, наче я сама це вигадала.

— Проте тепер, дякувати Богові, хоч і по стількох роках, все вийшло на поверхню.

— Так, але боюсь, що й цього разу нічого не вийде, як кажуть, з цього дива не буде пива. На багатьох посадах у поліції, так само як і в Міністерстві оборони, ще сидять ті самі люди чи хтось, хто знайомий з ними. А наша нова влада веде подвійну гру: намагається виправдатися перед усім іноземним світом, але одночасно не хоче розплутувати цієї справи. Боїться зачепити когось з високих посадовців. Ви ж бачите, скільки є таких, хто починає відразу ж волати, коли — десь, хтось — згадують, що й хорватська сторона могла скоїти злочин? Єдиний шанс — це те, що міжнародна спільнота трохи притисне їм яйця. Тому я й вирішила взяти в цьому участь.

— Ну що ж, мені здається, що ми почали цю розмову, бо ви хотіли отримати якусь пораду від мене. Що ж, прошу, я до ваших послуг!

— Знаєте, іноді я себе питаю: чи є в цьому хоча б трохи сенсу. Що буде, як я знайду Дуду і він постане перед судом? Все це може перетворитися на звичайнісінький суддівський фарс: ніхто нічого не встигне чи не зможе довести. Він же завжди може боронитися, що то не він стріляв, захищатиме своє праведне ім’я. Через це я почала його боятися. Ця людина готова на все...

— А чому ви так впевнені, що той Дуда взагалі ще живий? Якщо він понад десять років тому замів усі сліди?

— Я не впевнена. Але все одно, куди б я не пішла... у яке б місто... повсюди натикаюсь на осіб, які за схожістю облич могли бути ним... на базарах, у ресторанах, на вокзалах...

— Може, і тут, в готелі?

— Кажу ж вам, усюди. Я усвідомлюю, що це може бути моя одержимість... То що ви мені порадите? Чи йти мені на той симпозіум, чи ні?

Франко подумав, що настала дуже делікатна мить. Якщо він порадить їй діяти і надалі в тому напрямку, в якому вона вже почала рухатись, то відправить дівчину у самісіньку пащу ворога. До того ж, цим вчинком він гнатиме воду на свій млин, що буде нечесно до Бонетті. Ніхто не може передбачити, як Ретель поводитиметься, якщо він насправді Дуда і якщо він дізнається, що вона тут робить. Обміркувавши це, Тюдор вирішив вчинити справедливо і до Бонетті, і до неї.

— Я б сказав, що ця конференція, на яку ви збираєтесь, це ніби атака на вітряк. Як ви думаєте, що вчинить міжнародна спільнота? Можливо, це б стало розслідуванням та процесом у Гаазькому суді, проте, як мені здається, він не виявляє особливого зацікавлення до такої дрібної риби, як Дуда. Я б на вашому місці дозволив усьому йти своїм порядком. Кримінальне провадження відкрито, поліція заворушилась. Якщо справа дійде до суду і вас покличуть свідчити, то розповісте тоді, що бачили. Цього вам буде достатньо, аби мати чисте сумління. За те, що могло б статись далі, ви не несете жодної відповідальності. А те, що ви збираєтесь вчинити