Читати книгу - "Рікі та дороги"

Нарешті вони приїхали, устигли поселитися в будиночку та сходити на пізній обід, але моря ніде не було видно, навіть біля басейну. І хлопчик трохи засумнівався, що воно тут узагалі є. Аж ось пішли на пляж, і море там точно мало бути, так казав тато. Хлопчик ішов і відчував збентеження, бо все-таки це було перше море в його житті, він уже багато про нього нафантазував, придумав його собі.

Спочатку він побачив людей — багато людей, у кепках і панамках, з м'ячами й тенісними ракетками, з дітьми й без них. А за ними було море, справжнє, пінисте море, воно катало людей на хвилях, збивало з ніг, воно їх рятувало й лікувало. Хлопчик побачив, що горизонт справді тягнеться вгору, а коли забіг із татом до води, відчув, як та щипає його шкіру. Йому залишалося побачити тільки місяць, який нерухомо висить над водою.

Хлопчику дуже сподобалося море, а батьки щиро тішилися з того, що їхня дитина так радіє. Хлоп'я плескалося собі, кидало у воду камінці й патички, — словом, розважалося від душі.

А ввечері вони прийшли на пляж трохи раніше, щоб прогулятися берегом, поки не зійде місяць і не повисне над водою. Тато тримав маму за руку, а хлопчик брів у воді. Його стопи загрузали в мокрий пісок і дрібні камінчики. Вони йшли собі повільно, про щось говорили, аж раптом хлопчик угледів чайку, яка сиділа трохи віддалік. І він побіг, щоб її налякати, але чайка нікуди не полетіла, тільки відскочила від нього на кілька кроків і відразу впала. Хлопчик підбіг до неї й побачив, що та розтулила дзьоба й важко дихає. Тоді підійшли мама й тато і сказали, що пташку, напевно, поранено. Хлопчик не хотів її залишати тут і запропонував забрати із собою в будиночок, у якому вони жили.

Дорослі погодилися, тільки сказали, що він сам повинен про неї піклуватися. І, коли вони йшли назад, мама сказала, що для дитини це хороша нагода повчитися відповідальності, і тато не заперечував, бо теж так уважав.

Хлопчик був такий збентежений від цього, що навіть забув подивитися, чи справді місяць нерухомо висить над водою.

І от чайка поселилася на веранді, у кошику з різним шматтям, яке застелили газетами, тому що птаха хоч і квола була, але каляла як здорова. Хлопчик прокидався і відразу йшов до неї, повертався з моря — і відразу йшов до неї, перед сном також приходив і перевіряв, як почувається перната. Він клав біля неї хліб і наливав їй воду. І мені через це хотілося її зжерти разом із пір'ям, бо вона перетягла на себе всю хлопчикову увагу. Але я втримався, щоб не засмучувати малого.

— То ти теж був у цій історії? — здивувався я та підібгав коліна собі до підборіддя, бо ставало трохи холодно.

— Тобі не казали, що не можна перебивати? А якщо я забуду, про що говорив? Був. Від самого початку, інакше як би я міг про це розповісти?

— Не знаю, — відповів я, — але це якась дурна історія про хлопчика, який виходив птаху. Таких безліч.

— Я ще не закінчив, — відповів Рікі.

Хлопчик піклувався про пташку як міг і встиг її полюбити. Він дуже сильно вірив, що вона одужає, і через це не помічав, що воду пташка зовсім не п'є і хліб доводиться розгризати мені, бо він стає сухарями.

Через кілька ранків хлопчик прокинувся й вийшов на веранду, але в кошику замість пташки були свіжі рушники. Він перелякався й побіг до мами дізнатися, де чайка. Мама сказала, що пташка за ніч одужала й уранці полетіла до моря і що все з нею гаразд. І додала, що хлопчик молодець, тому що добре про неї попіклувався і тому вона так швидко видужала. Мама скуйовдила синові гривку та сказала, щоб він збирався — скоро вони підуть на море долежувати останній день мандрівки.

— Я ж казав, казав, що дурнувата пташка видужає і всі будуть щасливі!

— Ти знову не дав мені завершити, — сказав Рікі.

— Та скільки ж можна? Це що, нескінченна історія?

Батьки завжди прокидалися раніше за хлопчика.

Коли тато вранці вийшов на веранду, щоб вдихнути свіжого морського повітря й потягтися, то побачив, що пташка померла. Вона лежала із заплющеними очима, ніби спала, але тато знав, що пташки сплять уночі.

Вони з мамою швидко поховали пташину за будинком, а хлопчику сказали, що вона одужала, — не хотіли псувати синові враження від першої поїздки на море, не хотіли, щоб він почувався винним