Читати книгу - "Марія Антуанетта"

легкому одязі грається й гасає з меншими братами свого чоловіка; вона ще не може звикнути до нудної розважності, скрижанілої стриманості, якої там невідступно вимагають від дружини принца королівської крові. При всяких значних приключках вона вміє повестися бездоганно, бо й сама зросла в отакому ж не менш помпезному іспансько-габсбурзькому етикеті. Але в Гофбурзі та в Шенбрунні поводилися поважно тільки з урочистих нагод; мов святковий одяг, чіпляли на себе церемоніал і полегшено скидали, як тільки гайдуки зачинять за гостями двері. Тоді можна було відітхнути, стати невимушеним і товариським, дітям дозволяли бавитись і пустувати; про етикет у Шенбрунні хоч і дбають, але не слугують йому по-рабськи, немов божеству. Проте тут, на цьому манірному й застарілому дворі, живуть не для того, щоб жити, а щоб виставлятись, і чим вищий у когось щабель, тим більше приписів. Отож ради Бога святого ніяких довільних рухів, за всяку ціну не бути природним, бо це було б непоправною зневагою звичаїв. З ранку до вечора, з вечора до ранку самі лиш манери й манери, інакше одразу забурчить немилосердне збіговисько лакиз, що, власне, існують лише на те, щоб жити в цьому театрі і для цього театру.

Цієї страхітливо поважної врочистості, версальських святощів церемоніалу Марія Антуанетта не могла зрозуміти ні дівчинкою, ні королевою; вона не збагнула тієї безмірної важливості, що тут приписують усі кожному кивкові й крокові, — і не збагне ніколи. Від природи свавільна, вперта, а над усе справедлива, вона ненавидить усяке самообмеження; правдива австрійка, вона хоче жити й ходити, а не страждати повсякчас від тієї нестерпної і нікчемної показності й поважності. Як удома вона тікала від осоружного їй навчання, так і тут рада кожній нагоді вимкнутись від своєї неласкавої придворної дами, пані де Ноай, глузливо називаючи її «пані Етикет». Це зарано й задорого продане політиками дитя несвідомо прагне єдиного, чого насамперед бракує серед пишноти її становища: кількох років справдешнього дитинства.

Та дофінова дружина уже не може й не повинна далі бути дитям, усі згуртувались, щоб нагадувати їй про обов’язок не втрачати непохитної гідності. Крім чеснотливої старшої придворної дами, головний труд виховання припав трьом тіточкам, донькам Людовіка XV, трьом аж надто побожним пащекухам, що засиділись у дівках; їхню цноту не наважився б заперечити і найлихіший писок. Пані Аделаїда, пані Вікторія, пані Софія, ці три парки, поставилися до занедбаної чоловіком Марії Антуанетти нібито по-дружньому; затамувавши лють на ввесь світ, вони почали її втаємничувати в стратегію дріб’язкової придворної війни, бо ж їй слід опанувати мистецтво обмов і поговорів, засвоїти підступну озлобленість, хитрощі потаємних інтриг, навчитись пускати шпильки. Попервах ця нова наука тішить малу й недосвідчену Марію Антуанетту, вона невинно белькоче перчені кпини, але, загалом, її вроджена щирість повстає проти такої злостивості. Прикидатися, ховати ненависть чи прихильність Марія Антуанетта, собі на шкоду, не навчилась ніколи і, керуючись правдивим інстинктом, вона скоро позбулася опіки тіточок: її прямій і нестримній натурі огидна всяка несправедливість. Не більший вплив мала на ученицю й графиня Ноай; волелюбна вдача п’ятнадцяти-, шістнадцятирічної дівчинки невпинно повстає проти «mesure»[21], проти визначеного, незмінно розбитого на параграфи розпорядку дня. Але про зміни годі було й думати. Вона сама так змальовує свій день: «Я прокидаюсь о десятій або о пів на десяту, вдягаюсь і проказую ранішню молитву. Потім снідаю і йду до тіточок, де звичайно бачуся з королем. Там сиджу до половини одинадцятої, об одинадцятій іду зачісуватись. Опівдні влаштовують мій прийом, і може прийти будь-хто, крім простолюду. Я перед усіма накладаю рум’яна й мию руки, потім чоловіки виходять, дами залишаються, і я перед ними вдягаюсь. О дванадцятій ідемо до церкви. Якщо король у Версалі, то я йду на відправу разом із ним, чоловіком і тітоньками. Якщо його нема, я йду вдвох із паном дофіном, але завжди в той самий час. Після відправи ми прилюдно обідаєм, але встигаєм до пів на другу, бо обоє їмо дуже швидко. Потім я іду до пана дофіна, проте, якщо в нього справи, вертаюсь до своєї кімнати, читаю, пишу або працюю, бо я гаптую для пана дофіна жилетку, робота посувається дуже поволі, та з Божою поміччю за кілька років сподіваюсь її завершити. О третій годині знов іду до тіточок, з ними в той час і король; о четвертій до мене приходить абат, о п’ятій — учитель музики або співу, і так до шостої. О пів на сьому, якщо не йду гуляти, майже завжди йду до тіточок. Щоб ти знала, мій чоловік теж майже завжди йде зі мною до них. Від сьомої до дев’ятої години граємо, та коли надворі погідно, йду гуляти, і тоді грають не в мене, а в тіточок.

О дев’ятій вечеряємо, і коли короля немає, тітоньки їдять із нами. Та коли є король, ми йдемо на вечерю до них. Ми чекаємо короля, що звичайно приходить за чверть до одинадцятої. Але я тим часом лягаю на велику канапу й сплю, аж поки прийде король, та коли його нема, об одинадцятій ми вже вкладаємося в ліжко. Ось так минає мій день».

У тому розпорядку зостається небагато часу на розваги, проте саме їх жадає її нетерпляче серце. Її молода кров шумує і прагне пустощів, гри, сміху й бешкетів, але «пані Етикет» ураз піднімає пальця й суворо нагадує, що те або те, а властиво все, чого хоче Марія Антуанетта, аж ніяк не личить робити дофіні. Ще гірше з нею абатові Вермону, її колишньому вчителеві, який тепер сповідує її і читає їй книги. Марії Антуанетті слід би засвоїти страшенно багато, її освіченість куди гірша від пересічної, в п’ятнадцять років вона вже добряче забула рідну німецьку й ледь опанувала французьку; її письмо жалюгідно невправне, стиль рясніє неможливими зворотами й орфографічними помилками; листи за неї і далі складає догідливий абат. Крім того, щодня одну годину він мусить читати їй, ще й саму спонукати до читання, бо майже в кожнім листі Марія Терезія запитує про це. Навряд чи вона вірить, що її Туанетта щодня пополудні й справді читає або пише. «Все ж намагайся набратись розуму від хороших книжок, — нагадує вона, — тобі це потрібніше, ніж будь-кому. Вже два місяці я чекаю на абатів список і боюсь, що ти не про­ймаєшся цим, а марнуєш час, призначений для книжок, на коней і віслюків. Не нехтуй цим ділом узимку, бо ж однак ти нічого не знаєш до ладу —