Читати книгу - "Вибрані романи"

О, орел! Що сказав би орел із Патмоса[31], той, який прямо дивиться на сонце, проте нічого не бачить у темряві ночі, сові Мінерви[32], яка все бачить у темряві, але не спроможна дивитись на сонце, якби перестрів її в небі, коли вона втікала з Олімпу?»

У цьому місці своїх роздумів Ауґусто зустрівся з Евхенією й не зауважив її.

«Знання приходить потім... — міркував він далі. — Але... що то було? Я готовий заприсягтися, що мою орбіту перетнули дві осяйні й містичні зірки-близнята... Невже то була вона? Серце мені підказує... Але мовчи, ти вже прийшов додому!»

І він увійшов у дім.

Попрямував до своєї кімнати й, побачивши ліжко, сказав собі: «Сам-один! Я спатиму сам-один! Мріятиму сам-один. Коли ти спиш у товаристві, то сон має бути спільним. Таємничі потоки мають сполучати між собою один мозок з іншим. А чи не буває так, що в міру того, як поєднуються серця, то більше розділяються голови? Можливо. Можливо, вони перебувають у взаємно протилежних позиціях. Коли двоє закоханих думають одне й те ж, їхні почуття, можливо, стають суперечними; коли ж вони поєднуються в одному любовному почутті, то кожне думає щось інше, можливо, протилежне; жінка кохає свого чоловіка тільки тоді, коли він думає не так, як вона, тобто колії він справді думає. Ось таким він і є, чесний шлюб».

Нерідко, перед тим, як лягти спати, Ауґусто грав у карти зі своїм служником Домінґо, а тим часом дружина Домінґо, кухарка, спостерігала за грою.

— Починаймо! — проспівав Домінґо.

— Починаймо! — вигукнув відразу Ауґусто й запитав: — А що якби я одружився?

— Ви зробили б дуже добре, сеньйорито, — сказав Домінґо.

— Залежно від обставин, — наважилася втрутитися до розмови Лідувіна, його дружина.

— Тобто ти, на моєму місці, не одружилася б? — запитав її Ауґусто.

— Залежно від обставин, сеньйорито.

— Як це залежно від обставин? Поясни.

— Одружитися легко; але не так легко вийти заміж.

— Про це говорить народна мудрість, що є джерелом...

— Тут ідеться про різницю між чоловіком і жінкою, сеньйорито, — перебила його Лідувіна, остерігаючись, що Ауґусто виголосить їм зараз цілий монолог.

— Що ти кажеш? А що, власне, означає бути жінкою, що? Розкажи-но мені, жінко, розкажи!

— Ви такий добрий до мене, сеньйорито...

— Ну ж бо, жінко, розкажи мені все, не приховуй нічого.

— Я пригадую, що сказала сеньйора...

На побожний спогад про свою матір Ауґусто поклав карти на стіл, і його думки на якусь мить звернулися до неї. Багато разів його мати, лагідна сеньйора, якій так не щастило в житті, казала йому: «Я вже довго не житиму, сину мій, твій батько кличе мене. Мабуть, я потрібна йому більше, ніж тобі. Як тільки я покину цей світ і ти залишишся в ньому сам-один, одружуйся, одружуйся якомога раніше. Приведи в цей дім господиню й сеньйору. І не те, щоб я не довіряла нашим давнім і вірним слугам, ні. Але приведи господиню в дім. І нехай вона буде господинею в домі, сину мій, нехай вона буде господинею. Зроби її господинею свого серця, свого гаманця, свого буфету, своєї кухні та своїх рішень. Знайди жінку з владним характером, яка вмітиме любити тебе... і керувати тобою».

— Моя жінка гратиме на фортепіано, — сказав Ауґусто, відганяючи від себе свої спогади та свій смуток.

— Фортепіано? А яка з нього користь? — запитала Лідувіна.

— Яка з нього користь? Тут ідеться зовсім про інше — головні його чари в тому, що воно не має жодного стосунку до тієї проклятої Богом штуки, яку ми називаємо користю. Користь, служіння, яке приносить користь, — усе це мені вкрай остогидло...

— І наше служіння вам остогидло?

— Ні-ні, ваше — ні! А втім, фортепіано приносить користь, так, приносить користь... Воно наповнює гармонією домашні вогнища, завдяки чому вони не перетворюються на попелища.

— Гармонією? Це з чим їдять?

— Лідувіно... Лідувіно...

Кухарка похилила голову, почувши лагідний докір свого чоловіка. Такою була їхня звичка.

— Вона гратиме на фортепіано, тому що вона вчителька гри на фортепіано.

— У такому разі вона не доторкатиметься до нього, — твердо заявила Лідувіна. — Бо інакше, навіщо вона одружується?

— Моя Евхенія... — почав Ауґусто.

— То її звати Евхенія, і вона грає на фортепіано? — запитала кухарка.

— Атож, а що таке?

— Це та сама, яка живе в дядька й тітки на вулиці Авеніда де ла Аламеда, над крамницею сеньйора Тібурсіо?

— Та сама. Ти її знаєш?

— Так... Я її не раз бачила...

— То розкажи мені більше, Лідувіно, розкажи більше. Адже тут ідеться про майбутнє та щастя твого пана.

— Вона гарна дівчина, так, гарна дівчина.

— Розкажи мені більше, Лідувіно... В ім’я пам’яті моєї матері!..

— Згадайте про її поради, сеньйорито. Але хто там ходить по кухні? Чи не кіт, бува?

І служниця підвелася й вийшла.

— То що, дограємо до кінця? — запитав Домінґо.

— Ти маєш рацію, Домінґо, ми не можемо урвати партію. Чий зараз хід?

— Ваш, сеньйорито.

— Гаразд, продовжуймо.

І він знову програв партію, бо був геть неуважним.

«Отже, сеньйоре, — сказав він собі, — усі її знають. Усі знають її, крім тебе. Либонь, тому ти й закохався в неї. А що завтра? Що я робитиму завтра? Ет! Кожному дневі свої турботи. А зараз — спати».

Й Ауґусто влігся в постіль.

Уже в ліжку він продовжив свій монолог: «Річ у тому, що я дуже нудився, сам того не розуміючи, впродовж двох тяжких років... а надто після того, як померла моя свята матінка... Атож, мене мучила несвідома нудьга. Нудьга — основа життя, і саме нудьга спонукала людей винайти ігри, розваги, читання романів та кохання. Крізь туман життя просочується солодка нудьга, кисло-солодкий трунок. Усі наші повсякденні успіхи не мають жодного значення; усі солодкі розмови, якими ми вбиваємо час і розтягуємо своє життя, хіба вони не є лише солодкою нудьгою і більше нічим? О, Евхеніє, Евхеніє, квітко моєї життєвої і несвідомої нудьги, допоможи