Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

Але М. Максимовичу протистояла більша група козакофілів, що виводили українське національне ім’я від доби українсько-польського протиборства. Крім того, однакове звучання з великоросійським племенем вводило в оману широкий загал про належність обох гілок етносу до єдиного народу, що й стверджувала великодержавна суспільна думка.

«Київська Громада» вирішила відмовитися від однотипного звучання національного імені на користь терміна «українець», що, на думку сучасного академіка Я. Пеленського, мало негативні наслідки для боротьби української і російської національних ідей за маси. Новий термін вимагав складного пояснення, розривав на лексичній основі генетичну традицію пов’язання з князівською Руссю. Навіть зараз для незаангажованої, далекої від політики людності є важко зрозумілою різниця між «руським», «росіянином» та «українцем» (особливо, якщо брати далекий історичний екскурс). На противагу російській концепції триєдиної Русі українці запропонували триступеневу концепцію України. Замість Київської, Московської та Петербурзької Русі постали поняття князівська Русь-Україна з її польсько-литовською добою, Козацька Україна і Україна нового часу.

За спостереженням сучасного історика І. Чорновола, термін «Україна-Русь» запропонував уживати Олександр Барвінський — автор перших шкільних підручників з історії в галицьких школах, лідер народовської партії. Мова теж називалася не руською, а українсько-руською. Цей прикметник-етнонім уживав М. Грушевський у виданнях Наукового товариства Шевченка аж до початку XX ст., коли друга частина його відпала.

Спільне національне ім’я для обох частин України свідчило одночасно про протиставлення його тим людям українського походження, які орієнтувалися на «єдиную и неделимую» Росію та галицьким москвофілам. Офіційні кола Росії та Польщі не визнавали нової назви народу аж до часів розпаду імперії. Росіяни по-старому тлумачили українців як малоросів, а поляки — як русинів. Російські жандарми кваліфікували українські партії та сам рух як «мазепинські»; П. Столипін закрив київську «Просвіту» 1910 р. як «інородческую» установу. Влада логічно трактувала тих, хто називав себе українцями, як неросіян, австрійці ж уживали ще термін «рутенці», проти чого в часи першої російської революції різко виступав М. Грушевський, написавши статтю «Геть рутенство».

Коли перед революцією людина заявляла, що вона українець, це автоматично означало її політичне ставлення до цієї назви, а саме визнання мовно-культурної осібності. Володимир Вернадський, коли потрапив до Києва у часи революції, втікаючи з Петербурга від більшовиків, у своєму щоденнику називав українцями лише тих людей, які підтримували УНР. Усіх інших людей, навіть попри походження, він називав «общеросами». «Общеросом», а не українцем В. Вернадський вважав і себе.

Тому, вживаючи поняття «українець» зараз у вузькому сенсі, ми повинні враховувати політичні симпатії тієї чи іншої людини, інакше можна потрапити в парадоксальну ситуацію. В. Шульгін, Д. Піхно і А. Савенко — лідери російських націоналістів у Києві, мали українське походження, але в політичному сенсі були росіянами. Два рідних брати Микола й Андрій Стороженки походили з козацької старшини й мали ледве чи не 300-річний український родовід, але Микола був прихильником «Старої Громади», а його брат Андрій очолював у Києві монархістсько-чорносотенний «Союз русского народа» й у політичному сенсі українцем не був.

На першому і другому етапах визвольного руху побутувало етнографічне розуміння поняття «нації». Відомий випадок, коли П. Куліш, критикуючи наприкінці життя наукові твори свого приятеля М. Костомарова, дорікав йому щодо нерозуміння місцевої історії, бо за походженням той був великоросом. Колеги теж докоряли В. Антоновичу його польським походженням. Наприклад, О. Лазаревський казав: «Антонович занадто поляк».

Український вибір замість російського чи польського робила низка діячів українського руху від самого його початку, але політичне, а не етнографічне тлумачення української нації вперше запропонував на початку XX ст. В’ячеслав Липинський, теж людина польського походження. Він зробив основним щодо визначення поняття нації територіальний підхід: земля, а не кров, є визначальним чинником нації.

Початок українського культурницького руху. Етнографія і фольклористика як політичні науки

Нова національна доба принесла до України німецьку романтичну філософію. Й. Гердер, Й. Фіхте і Ф. Шеллінг проголосили початок доби національних держав та ідею національного духу, який кермує історією. На зміну володарям і станам — керівній силі історії — прийшла нова «альфа й омега» історичного процесу — народ-нація. Почала проголошуватися думка про те, що народ сам написав власну правдиву історію у своїх народних піснях: думах, билинах, історичних піснях тощо. І науковцям залишається тільки деконструювати голос народу, вивчивши його фольклор. У такій постановці проблеми стверджувалося, що верхній прошарок суспільства не знає свого народу, відірвався від нього та живе іншим, неправедним життям.

Ця ідея давала зовсім нові перспективи для інтелектуалів, що мріяли про збереження України як етнотериторіальної спільноти в майбутньому. Народ — це не гурт православних вірян або козацької старшини. Народ — це спільнота на певній території, де говорять однією мовою, і до народу належать усі, хто спілкується однією мовою. Отже, Україна — це не лише Гетьманщина, а обшир великої території від Сяну до Дону та Кубані.

Таке, здавалося б, нехитре відкриття породило справжній бум у справі збирання фольклорної творчості. Представники вищого суспільного стану пішли «в народ», записуючи пісні як вищий прояв правди минулого, як своєрідну «біблію» українського народного життя. Якщо раніше, попри спільне проживання в селі, між селянином і маєтковим станом стояла непереборна стіна, то тепер правилом доброго тону для інтелігента стала цікавість до народного життя. Гуральницький інтерес дідича свідчив про перебування у старій системі координат, натомість землевласник із живим громадським інтересом мав цікавитися фольклором, етнографією, старими рукописними текстами.

1819 р. вийшла перша збірка «малоросійських» пісень, яку зібрав грузин, князь Микола Церетелі (тоді писалося Цертелєв). А 1827 р. з’явилися «Малоросійські пісні...» нащадка київського магістратського нобілітету Михайла Максимовича, від яких М. Грушевський відлічував початок наукового українознавства. 1844 р. син поміщика Микола Костомаров видає магістерську дисертацію «Об историческом значении русской [української] народной поэзии»). Ці публікації нарівні з «Кобзарем» Шевченка слід вважати початком модерного часу української думки. Власне, так з’явився новий національний дискурс у суспільній думці.

Цікаво, що російська етнографія не виявила такої активності, як українська. Це й зрозуміло, адже для державного буття Росії етнографія не відігравала серйозної ролі. Лише слов’янофіли спонукали до фольклорно-етнографічних досліджень. У Росії, як і в XIX стю., все визначала вертикаль на чолі з царем. Для українців же фольклор став ключем до створення месіанської суті українського народу, джерелом натхнення до політичного відокремлення в майбутньому. В Україні ж, навпаки, усі найпомітніші інтелектуали та визначні громадсько-політичні діячі першої й початку другої половини XIX ст. були фольклористами: