Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

до нього всміхався, наче вони знайомі. Той був чисто поголений, із зацікавленим виразом обличчя і з пойнятими сивиною скронями. Було настільки очевидно, що професійно він пов’язаний із законом, що ніхто й на мить не засумнівався б у цьому. Сер Джордж Дюран справді був дуже відомим адвокатом.

– Що ж, Парфітте, – приязно промовив він, – довелось вам побігати, авжеж?

– Шкідливо для мого серця, на жаль, – відповів канонік. – Який збіг, що ми тут зустрілись, сер Джордж. Далеко на північ їдете?

– Ньюкасл, – відповів той лаконічно й додав: – До речі, ви знайомі з доктором Кембеллом Кларком?

Чоловік, що сидів з того ж боку вагона, що й канонік, люб’язно кивнув.

– Ми зустрілись на платформі, – продовжував адвокат. – Ще один збіг.

Канонік Парфітт глянув на доктора Кембелла Кларка з помітним інтересом. Він часто чув його ім’я. Доктор Кларк був видатним лікарем і спеціалістом у галузі психології, а його остання книжка, «Особливості підсвідомого мислення», стала найбільш обговорюваним виданням року.

Канонік Парфітт оглянув квадратне підборіддя, непорушні блакитні очі й рудувате волосся, якого не торкнулася сивина, проте густина його, очевидно, зменшувалась. Також здавалося, що лікар був вольовою особистістю.

І, цілком природно, канонік перевів погляд на сидіння навпроти, частково сподіваючись і там побачити когось знайомого, але четвертий пасажир вагону виявився абсолютним незнайомцем – схоже, іноземцем, чорнявим, непримітної зовнішності. Закутаний у велике пальто, він, здавалось, спав.

– Канонік Парфітт з Брадчестера? – поцікавився доктор Кембелл Кларк приємним голосом.

Канонік мав задоволений вигляд. Ті його «наукові проповіді» таки стали відомими, особливо з того часу, коли ними зацікавилася преса. Власне, це саме те, що зараз церкві й потрібно: сучасність і новизна.

– Я прочитав вашу книжку з неабиякою цікавістю, докторе Кембелле Кларк, – сказав Парфітт. – Хоча час від часу траплялися занадто технічні терміни для мого розуміння.

Втрутився Дюран.

– Ви за спілкування чи за сон, каноніку? – запитав він. – Я одразу зізнаюсь, що страждаю від безсоння, то голосую за перше.

– О, звичайно. Неодмінно, – мовив канонік. – Я рідко сплю під час цих нічних подорожей, та й книга, яку я із собою прихопив, досить нудна.

– У будь-якому випадку ми – наче представницький збір, – підмітив доктор з усмішкою. – Церква, закон і медицина.

– Залишилось небагато, про що ми не змогли б висловити свою професійну думку, еге ж? – засміявся Дюран. – Церква – про духовні погляди, я – про земні та законні, а ви, докторе, із найширшою сферою з усіх: від просто патологічних до суперпсихологічних! Ми втрьох можемо охопити всі теми цілковито, я гадаю.

– Не так цілковито, як ви собі це уявляєте, на мою думку, – мовив доктор Кларк. – Є ще одна точка зору, знаєте, про яку ви забули, і вона досить важлива.

– Що ви маєте на увазі? – поцікавився адвокат.

– Точка зору людини з вулиці.

– Але наскільки це важливо? Людина з вулиці зазвичай не має рації, чи не так?

– О! Майже завжди. Проте ця людина має те, чого не вистачає всім експертам, – особисту точку зору. Урешті-решт, знаєте, без суб’єктивного ставлення неможливо обійтись. Я зрозумів це завдяки своїй професії. На кожного пацієнта, який приходить до мене, будучи справді хворим, припадає п’ятеро, з якими все гаразд, окрім того, що вони не можуть щасливо вжитися з мешканцями свого будинку. І називають це по-різному: хто «коліном господаря», хто «судомами письменника», але як це не назви, воно – роз’ятрена рана, що утворилася внаслідок тертя особистих поглядів.

– У вас багато пацієнтів із «нервами», я бачу, – зневажливо зазначив канонік. З його нервами було все гаразд.

– О! Що ви цим хочете сказати? – той швидко, наче блискавка, розвернувся до нього. – Нерви! Люди вимовляють це слово з насмішкою, як-от зробили ви. «Нічого страшного з тим-то й тим-то, – кажуть вони, – то просто нерви». Та, святий Боже, люди, у цьому й суть справи! Ми можемо захворіти тілесною недугою й вилікувати її. Проте нині ми не набагато більше знаємо про незрозумілі причини понад сотні видів нервових хвороб, ніж знали, скажімо, за часів королеви Єлизавети!

– От лихо, – промовив канонік Парфітт, трішки збентежений таким нападом. – Невже це так?

– І майте на увазі, це – знак благодаті, – продовжував доктор Кембелл Кларк. – У давні часи ми вважали людину простою твариною, яка має тіло та душу, акцентуючи на першому.

– Тіло, душа і дух, – виправив священик м’яко.

– Дух? – доктор дивно посміхнувся. – Що саме ви, пастирі, маєте на увазі під цим? Ви ніколи не були точними щодо цього, адже так. Століттями ви боялись чіткого визначення.

Канонік прокашлявся, готуючись до промови, та, на його розчарування, не дістав такої можливості. Доктор продовжував далі.

– Чи можемо ми бути впевнені, що правильне слово «дух», а не «духи»?

– Духи? – перепитав сер Джордж Дюран, питально підвівши брову.

– Так, – Кембелл Кларк перевів на нього погляд, нахилився вперед і злегка постукав того в груди. – Ви впевнені, – серйозно продовжив він, – що в цій оболонці лише один мешканець, що це все, знаєте… що ось ця, така бажана резиденція вмебльовується на сім, двадцять один, сорок один, сімдесят один чи скільки б там не було років? Зрештою, мешканець починає виносити свої речі по одній, а потім і сам забирається з того будинку, а дім валиться, і все, що залишається, – руїни й запустіння. Ви господар будинку, це безсумнівно, проте чи ви ніколи не відчували присутності беззвучних слуг, не помітних ніде, окрім роботи, яку вони виконують навіть поза вашою свідомістю? Чи, скажімо, друзі, настрої, що вас охоплюють і роблять на якийсь період часу «іншою людиною»? Ви – король замку, цілковитий і повноправний, та майте на увазі, що «брудний слуга» також там.

– Мій дорогий Кларку, – промовив адвокат, – ви змушуєте мене почуватися дуже некомфортно. Чи насправді мій розум – то поле бою для конфліктних особистостей? Це така новітня наука?

Тепер доктор знизав плечима.

– Так працює тіло, – уїдливо промовив він. – А якщо таке тіло, то чому розум повинен працювати по-іншому?

– Як цікаво, – сказав канонік Парфітт. – Ах! Надзвичайна наука… надзвичайна наука.

А про себе подумав: «Це може стати ідеєю для захопливої проповіді»

Та доктор Кембелл Кларк уже заспокоївся й умостився на сидінні.

– Власне кажучи, – зазначив він сухим професійним тоном, – саме через справу про роздвоєння особистості я прямую до Ньюкасла сьогодні ввечері. Дуже цікава справа. З невропатичної теми, звичайно. Але правдива.

– Роздвоєння особистості, – задумливо промовив сер Джордж Дюран. – Це трапляється не так уже й рідко, здається. Там іще наявна втрата пам’яті, чи не так? Саме таке було у справі в Прокурорському суді нещодавно.

Доктор Кларк кивнув.

– Класична справа, звичайно, – продовжив Дюран, – справа Фелісії Болт. Можливо, пам’ятаєте?