Читати книгу - "Убивства за абеткою"

– Це лише здогад, – заперечив я. – Він практично ніяк не допоможе.

– Ви надаєте перевагу недогарку сірника, попелу від цигарки та черевикам із шипами! Завжди так було. Але ми як мінімум можемо поставити собі кілька практичних запитань. Чому «АВС»? Чому місіс Ашер? Чому Андовер?

– Минуле жінки видається доволі простим, – задумався я. – Розповіді тих двох чоловіків розчарували. Вони не сказали нам більше, ніж уже було відомо.

– Правду кажучи, я багато й не очікував. Але ми не могли не звернути увагу на двох можливих кандидатів на вбивство.

– Насправді ви ж не думаєте…

– Існує принаймні можливість, що вбивця живе в Андовері чи поблизу нього. Це є варіантом відповіді на наше запитання: «Чому Андовер?» Що ж, у потрібний нам час у крамниці побували два чоловіки. Кожен із них міг би бути вбивцею. І досі немає нічого, що вказало б нам, що той чи другий не вбивця.

– То, мабуть, та велика неповоротка тварюка, Ріддел, – зауважив я.

– О, я схильний, не роздумуючи, виправдати Ріддела. Він був знервований, бушував, очевидно, почувався незручно…

– Але насправді це лише вказує…

– На особу, яка діаметрально протилежна тій, що написала листа з підписом «Абеткар». Марнославство і самовпевненість – ось характеристики, які нам слід шукати.

– Когось, хто любить показати себе?

– Можливо. Але деякі люди за нервовою і скромною манерою приховують достатньо марнославства і самовдоволення.

– Ви ж не вважаєте, що той дрібний містер Партридж…

– Для нього це більш типово. Він поводиться так, як поводився б автор листа, – відразу йде в поліцію, виштовхує себе на перший план, насолоджується своїм становищем.

– Ви справді так вважаєте?

– Ні, Гастінґсе. Особисто я вірю, що вбивця не з Андовера, але ми не повинні нехтувати жодною гілкою розслідування. І хоча я й казав «він» увесь час, ми не повинні виключати можливість, що тут уплутана жінка.

– Невже!

– Метод нападу чоловічий, я погоджуюсь. Але анонімні листи пишуть радше жінки, а не чоловіки. Треба брати це до уваги.

Я кілька хвилин мовчав, потім сказав:

– І що робитимемо далі?

– Мій енергійний Гастінґсе, – сказав Пуаро і всміхнувся мені.

– То що ми робитимемо?

– Нічого.

– Нічого? – В моєму голосі чітко пролунало розчарування.

– Хіба я чарівник? Маг? Що б ви хотіли, щоб я зробив?

Прокручуючи справу в голові, я зрозумів, що відповідь дати важко. Однак я був переконаний, що слід щось робити, а не сидіти склавши руки.

Я сказав:

– Маємо довідник «АВС», папір і конверт…

– Ясна річ, робота з цим ведеться. Поліція має всі засоби у своєму розпорядженні для такого типу розслідування. Якщо тут можливо щось розкопати, то будьте певні, що вони це зроблять.

Довелося мені задовольнятися цим.

У наступні дні я помітив, що Пуаро, як не дивно, ухилявся від того, щоб обговорювати цю справу. Коли я намагався знову торкнутися цієї теми, він нетерпляче відмахувався від неї.

У своїх думках я побоювався, що зрозумів його намір. З убивством місіс Ашер Пуаро зазнав поразки. Абеткар кинув йому виклик – і переміг. Мій друг, звиклий до безперервної послідовності успішних справ, був чутливий до своєї поразки – настільки, що навіть не міг витримати обговорення цієї теми. Можливо, це було ознакою дріб’язковості в такій великій людині, але навіть найрозсудливіші з нас схильні до того, що голову затьмарюють колишні успіхи. У випадку з Пуаро процес затьмарення голови тривав роками. Не дивно, що наслідки цього нарешті стали помітними.

Я з розумінням поставився до слабкості свого друга й надалі не згадував про справу. Прочитав у газеті звіт про розслідування. Він був дуже короткий, без згадки про лист Абеткаря, а вердикт був такий: злочин скоїла невідома особа чи група осіб. Преса майже не зацікавилася цим злочином. У ньому не було нічого ефектного, цікавого для публіки. Газети скоро забули про вбивство старої жінки, надаючи перевагу більш зворушливим темам.

Правду кажучи, справа поступово зникала і з моїх думок, почасти через те, що, гадаю, мені не подобалося думати про Пуаро, асоціюючи його з поразкою. Та ось 25 липня справа раптом відновилась.

Я не бачив Пуаро кілька днів, оскільки на вихідних був у Йоркширі. Повернувся в понеділок по обіді, а лист прийшов із вечірньою поштою. Пригадую раптовий, гострий ковток повітря, який зробив Пуаро, коли розрізав саме той особливий конверт.

– Він прийшов, – сказав детектив.

Я пильно дивився на нього, не розуміючи.

– Ви про що?

– Другий розділ справи «АВС».

Хвилину я дивився на нього, не розуміючи. Та справа справді стерлася з моєї пам’яті.

– Читайте, – сказав Пуаро й передав мені листа. Як і попередній, він був надрукований на якісному папері.

Дорогий містере Пуаро!

Що скажете? Перший раунд за мною, я гадаю. Андоверська справа пішла як по маслу, чи не так?

Але веселощі тільки починаються. Дозвольте звернути вашу увагу на Бексгілл-на-морі. Дата: 25-те число цього місяця.

Ото повеселимось! Ваш і т.д.

Абеткар

– Боже милостивий, Пуаро, – закричав я. – Це значить, що цей одержимий збирається скоїти ще одне вбивство?

– Авжеж, Гастінґсе. Чого ще ви очікували? Думали, що андоверська справа – це окремий випадок? Пам’ятаєте, як я казав: «Це початок»?

– Але це жахливо!

– Так, жахливо.

– Ми маємо справу з маніяком-убивцею.

– Так.

Його мовчання вражало більше за будь-яке красномовство. Здригнувшись, я віддав йому листа.

Наступного ранку ми були на нараді. Начальник поліції Сассекса, помічник комісара з відділу карного розшуку, інспектор Ґлен з Андовера, старший інспектор поліції Сассекса Картер, Джепп та молодший інспектор на прізвище Кром, а ще доктор Томпсон, відомий психіатр, – усіх зібрали разом. Марка на листі була з Гемпстеда, але, на думку Пуаро, цей факт не мав великого значення.

Справу ґрунтовно обговорювали. Доктор Томпсон був приємним чоловіком середніх років, який, незважаючи на свою вченість, використовував побутову мову, уникаючи спеціальних термінів.

– Без сумніву, – сказав помічник комісара, – обидва листи написані однією рукою. Їх писала та сама людина.

– І в нас є всі підстави вважати, що ця особа причетна до андоверського вбивства.

– Безумовно. Тепер маємо точне попередження про другий злочин, який має статися 25-го числа, післязавтра, в Бексгіллі. Яких заходів ми можемо вжити?

Начальник поліції Сассекса дивився на свого старшого інспектора.

– Отже, Картере, що скажете?

Інспектор понуро похитав головою.

– Усе складно, сер. Немає навіть найменшої підказки, ким може бути жертва. Відверто кажучи, яких тут можна вжити заходів?

– У