Читати книгу - "Брат на брата"

— Трохи… Тiльки по головi дуже вдарено… Одначе — нiчого… Що в школi?

— Усе погромлено… Поки я вранцi одвiв Наталю Миколаївну та кинувся по товаришах… поки туди та сюди, — прибiгаємо, аж тут уже перейшла орда… Тiльки дiд Терешко ходить по хатах та плаче… Кинулись вас, — нема… Почали шукати вас, а тут i погромники шукають… Силкуємося так, щоб нас не помiчали, щоб знайти вас та переховати, або може до лiкаря… Нiде нема… Де ви були?

— У цегельнi… в малiй шопi…

— Чи ти ба!.. А ми побачили, що Михайло з Валюшним вийшли звiдтiля, — ну, думаємо, там вас нема… та й не пiшли туди… У школi я познаходив деякi папери, — оддав Наталi Миколаївнi…

— Де лист од неї?

— Ось… тiльки свiтити тут не рука, щоб не побачили козаки: вулицями їздять…

— Правда…

— Вам треба з Ладинки кудись iнде податися, Євгене Петровичу.

Корецький замислився…

— Нiкуди, тiльки до Києва… Бо там найкраще можу притулитися… Чи тепер пiзно?

— Пiвнiч скоро.

— Поїзд уже пiшов. — Та вам тепер у город i не можна…

— Авжеж!.. Треба пройти на Горобейку, там сiсти… Верстов двадцять буде туди од нас?

— Та буде… Може трохи й бiльш… Дiйдете?

— Дiйду.

— Бо їхати воно помiтнiше…

— Авжеж… Я й на вранiшнiй поїзд не хочу, бо дуже помiтно буде…

— Пiдождете до вечiрнього?

— Еге. Тiльки не тут… Краще я пiду в лiс на пасiку твою.

— Еге, там безпечнiше…

— Переночую в куренi й день перебуду, а ввечерi йна машину.

— Зараз хочете йти?

— Та зараз… Тiльки ти, Петре, дай хоч свого картуза, а то я без нiчого…

— Я зараз…

Петро пiшов, а Корецький остався дожидатися в темнiй клунi. Певна рiч — на пасiцi буде йому найкраще. Бджоли Петро вiдтiля вже перевiз, нiхто туди тепер не прийде, а коли що, то й у лiсi заховатися можна… Од пасiки до станцiї Горобейки буде навiть ближче верстов на три…

Прийшов Петро, принiс картуза й свою чумарку. Чумарка прийшлась на Корецького саме добре, а картуза надiти було трудненько, бо голова болiла.

— А це попоїсти… Їжте!..

— Нi, це згодом… уже на пасiцi… та й iдучи можна… А тепер нема чого баритися: краще я швидше пiду.

— Ходiть — i я з вами.

— А тобi чого?

— Е, нi, — щоб я вже знав, що ви безпечно до катраги добилися… Там уже не так страшно, а по дорозi то хто його зна, як буде…

— То щоб i тобi впало, цього хочеш?

— Та нiчого не впаде… Пiду!..

— Ну, гаразд, — охiтнiше менi буде. Яром?

— Яром не так помiтно…

Вийшли з клунi, роззирнулись, — нiде нiкого не було видко. Пiшли знову городом, тодi вниз i побралися яром.

Петро йшов попереду, несучи вузлик, Корецький за їм, iшли мовчки, бо було небезпечно подавати голос. Вгорi було хмарно, тiльки де-не-де проблискували клаптики чистого неба i на їх сумно мигтiли зiрки. Чорнi боки яру здiймались високо, i внизу було зовсiм темно. Згори трудно було б їх добачити. Силкувалися тiльки йти якомога тихше, обережнiше, — посувалися помалу. I враз Корецький здригнувся.

— Гаву-у-у!.. гаву-у-у!.. — знову розкотилося серед темряви.

I весь час, поки вони йшли яром, важко й сумно пливли в повiтрi заводи собачого плачу, i вiд їх ставало так безнадiйно, що хотiлося самому плакати, вити, як Катай…

З пiвгодини йшли яром. Дедалi вiн ставав усе менше й менше глибокий, боки в його нижчали i, нарештi, вибiгали в поле вузеньким ярочком. Озирнулися полем. Корецький спершу нiчого не побачив, але Петро торкнув його рукою й мовчки показав праворуч.

Там, геть далi, бованiла в темрявi могила. При блiдому свiтi вiд кiлькох зiрок, довше вдивившися, Корецький побачив на могилi щось високе.

— Козак верхи, — прошепотiв Петро.

Так! Ловлять його i вночi.

Треба вертатися назад.

Завернулися i знову пiрнули в темряву глибокого яру.

— До верб, — шепнув Петро.

Корецький знав цю дорогу. Яр викидав од себе гiлку так само на поле, але там росли купками верби й так усякий чагарничок розкиданий був верстви на пiвтори, — отже легше було сховатися i зайти далi вiд села, а тодi вже iншим шляхом завернутися до лiсу.

Знову пiшли тихо, обережно, мовчки. Дiйшли до гiлки; завернули нею. Тут iти було гiрше, бо стежка була мало протоптана i раз у раз траплялися кущi. Доводилось iти дуже помалу, щоб не було шелесту й тупотiння. Вони доходили вже до краю, коли це враз почули над собою розмову. Двоє козакiв їхало понад яром, наближаючися до їх. Поприпадали до землi й лежали мовчки, нерухомо.

— Долго еще будем ездить? — почувся голос просто над їми.

— Да чорт его знает… Должно удрал уж он…

— Проехать разве оврагом?

— Ну его к чорту!.. Ноги лошади поломаешь… Дай-ка огоньку, брат!

Чиркнув угорi сiрник, блиснув свiт, засмердiло тютюном…

Далi затупали знову конi, йдучи помалу, ходою. Корецькии з Петром лежали, прислухаючись, як тупотнява й голоси затихали i нарештi зовсiм стихли. Пiдождали, ще з чверть години, тодi Петро торкнув Корецького.

— Лежiть тут!

I тихо-тихо полiз угору. Корецький бачив, як його темне тiло посувалося кручею i як, нарештi, його голова стала над берегом яру. Довго дивився там, — тодi вернувся так само обережно.

— Не видко вже нiкого, — рушайте швидше!

I все ж силкуючися робити якомога менше шелесту, вони вийшли з яру в поле. Корецький глянув навкруги — нiкого не видко було нiде. Хiба хтось сховався. Нахиляючися i припадаючи часом до землi, пiшли помiж купками чагарнику й верб i йшли так з верству — аж поки вибились на вiльне поле.

Нiчим не можна було ручитися, що й тут, на дорозi до вони не стрiнуть козакiв, але iншого способу добитися до лiсу в їх не було.

Пiшли швидко-швидко полем…

А навздогiн за їми лунав далекий собачий плач, мов тужiння на руїнах розбитої школи…

V

Дерева шумiли сумно й понуро, як налiтав на їх вiтер, i а тодi затихали, шепочучи жалiбно, мов на кого нарiкаючи. Вiтер часами хлюскав дощем у тонку горожену стiнку, а як вiн затихав, дощ ляпотiв по листю й по катразi одноманiтним i докучним ляпотiнням i здавалося, що йому не буде й кiнця. Зобгавшися на соломi, Корецький дивився в темряву, слухаючи одностайний плюскiт настирного осiннього дощу. Було холодно, вогко й безнадiйно сумно. Так безнадiйно, що не хотiлося вже нi жалiтися, нi навiть кричати з болю, хотiлося тiльки зiбгатися ще дужче, скулитися, як старий, хворий