Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

позиції часто змінювалися, але деякі речі залишалися незмінними. У 1930-х рр. він залишався таким же непримиренним антикомуністом, що й у 1919—1921 рр., коли як державний секретар війни був локомотивом військової інтервенції в Радянську Росію. Він також зберігав абсолютну відданість Британській імперії, ставши одним із провідних супротивників надання Індії статусу домініону. Його думки стосовно Гітлера та Муссоліні могли змінюватися, але його постійно турбувало переозброєння Німеччини і він невтомно попереджав про зростання нацистської загрози.

Наприкінці 1930-х рр. Черчилль і його невелика група парламентарів приєдналися до критиків політики консервативного уряду Невілла Чемберлена. Із початком Другої світової війни Черчилля поновили на посаді першого лорда Адміралтейства, яку він обіймав під час Першої світової війни. Він став прем’єр-міністром 10 травня 1940 р., коли Гітлер вторгся у Францію. Черчилль відмовився вести переговори з Німеччиною і готував націю й імперію до тривалої та важкої війни. У своєму першому зверненні на посаді прем’єр-міністра він сказав, що йому «нема чого запропонувати, окрім крові, праці, сліз і поту». Обіцяного не бракувало в наступні місяці й роки, але восени 1940 р. Королівські ВПС зуміли відбити німецький повітряний напад на Британію і зламати нацистські плани щодо вторгнення на острів. Британія вижила, але їй бракувало ресурсів, щоб кинути виклик німецькому правлінню на континенті. Натомість війна велася в Середземномор’ї та Північній Африці[31].

Черчилль часто подорожував до віддалених театрів війни кораблем або літаком. Усвідомлюючи пов’язану з цим небезпеку, він направив листа королю Георгу VI, в якому призначив своїм наступником сорокасемирічного Ентоні Ідена. Іден працював міністром закордонних справ в уряді Невілла Чемберлена, але в лютому 1938 р. подав у відставку через незгоду політики Чемберлена щодо Італії. У вересні того ж року він виступив проти Мюнхенської угоди, яка віддала Гітлеру частину Чехословаччини в невдалій спробі задовольнити його експансіоністські амбіції. Іден був лідером антипримирницької опозиції до уряду, члени якої стали відомі (частково через самого Ідена) як «гламурні хлопці». Коли Черчилль обійняв посаду прем’єр-міністра, він уперше призначив Ідена на посаду державного секретаря війни, а потім перевів його до Міністерства закордонних справ, де той відіграв важливу роль у створенні майбутнього Альянсу зі США та пізніше з СРСР.

Черчилль та Іден були суперниками. Хоч вони добре працювали разом, а Іден навіть одружився з племінницею Черчилля, прем’єр-міністр зазвичай вважав свого заступника слабким та нерішучим. З іншого боку, Іден залишався цілковито відданим Черчиллю впродовж усієї війни, хоч неодноразово дозволяв собі не погоджуватись із прем’єр-міністром. Він також цінував кожну мить в особистих подорожах за кордон, коли міг вирватися з тіні Черчилля і тішитися заслуженою шаною за власну роль у зусиллях воєнного часу. Незважаючи на внутрішню напруженість у їхніх відносинах, Іден відмовився скористатися численними кризами війни, щоб замінити Черчилля, а останній ніколи не ставив під сумнів статус Ідена як спадкоємця. У січні 1945 р. король звернувся до Черчилля із проханням надіслати новий лист на випадок, якщо ні він, ні Іден не повернуться з Ялти. Черчилль зробив це в консультації з Іденом, і вони вилетіли на Мальту в різний час на різних літаках. Така завбачливість аж ніяк не була зайвою[32].

Прем’єр-міністр уперше запропонував зустріч «Великої трійки» в листі до Рузвельта від 16 липня 1944 р. Він хотів, щоб вона відбулася в Касабланці, Римі чи Тегерані до кінця серпня. Кілька днів тому Червона армія взяла Вільнюс, столицю Литви. Її командири почали великий наступ у напрямку Львова на Заході України, а радянські війська перетнули довоєнний кордон, просуваючись у Східну Європу, майбутнє якої лежало на терезах. Прем’єр-міністр сподівався переконати президента скасувати заплановані воєнні операції на півдні Франції і натомість розпочати наступ на Балканах, щоб відрізати радянські війська від Центральної Європи. Він також вважав, що потрібно досягти угоди зі Сталіним щодо майбутнього Східної Європи. Чи відбудуться дві окремі зустрічі, чи одна з усіма трьома очільниками держав, — досі ще було непевним, але Черчилль вважав, що потрібно щось робити якомога швидше.

Рузвельт пристав на пропозицію, однак надавав перевагу проведенню конференції на другому тижні вересня. Обидва написали Сталіну, запропонувавши вересневу зустріч у північній частині Шотландії, до якої Сталін міг дістатися морем чи повітрям. «Ситуація змінюється так швидко й так успішно, що я відчуваю, що необхідно організувати зустріч», — писав Рузвельт, виказуючи головну причину занепокоєння. Сталін відхилив запрошення, посилаючись на необхідність бути в Москві під час великої офензиви Червоної армії. До кінця липня його армії вступили до Польщі й були досить близькі до Варшави, щоб заохотити антинацистське повстання, яке почалося 1 серпня і яке німці втопили в крові.

Радянський наступ був лише однією причиною відмови Сталіна їхати до Шотландії. Після того як Альянс висадився в Нормандії, стратегічна допомога лідерів західних демократій була йому не дуже потрібна, а його виграш від відкладення конференції був високим, поки його війська захоплювали якомога більшу частину Східної Європи. Такою принаймні була думка Гаррі Гопкінса, якою він поділився з президентом. «Що стосується дядька Джо, — писав Гопкінс, уживаючи прізвисько Сталіна воєнного часу, — він, очевидно, хоче переносити свою наступну зустріч із вами доти, доки Німеччина не впаде». Крім того, Сталін не хотів їхати на конференцію на територію, яку він не контролював. Він не любив літати (політ із Тегерана в грудні 1943 р. завдав йому болю у вухах, який тривав два тижні) і, як завжди параноїдально дбаючи про особисту безпеку, не був готовий до подорожі літаком над територією ворога або кораблем через нашпиговані субмаринами води Баренцевого моря.

Рузвельт продовжував наполягати на саміті. Він запропонував зустрітися на Алясці, якої Сталін міг дістатися, не перетинаючи лінію фронту. Зустріч мала відбутися наприкінці листопада, після президентських виборів у США. Сталін знову відмовився. Він розповів Авереллу Гарріману, що не може поїхати далеко з міркувань здоров’я, але був готовий направити В’ячеслава Молотова, п’ятдесятирічного комісара закордонних справ і свою праву руку, туди, де Рузвельт і Черчилль вирішать провести наступну зустріч. Це було не те, що хотіли почути два західних лідери, які розраховували на добрі відносини з «поступливим» Сталіним, на відміну від «жорсткого» Молотова. Від ідеї на якийсь час відмовилися. Здавалося, що Гопкінс мав рацію: Сталін уникатиме особистої зустрічі зі своїми партнерами до закінчення війни[33].

Рузвельт і Черчилль зустрілися вдвох у вересні 1944 р. в місті Квебеку, де обговорювали майбутню окупацію Німеччини, постачання військових матеріалів у Британію за програмою ленд-лізу, яка до кінця війни мала перевищити 31 мільярд доларів, та участь британського військово-морського флоту у війні з Японією. Східна Європа не була на порядку денному у Квебеку, оскільки її можна було обговорити й вирішити лише зі Сталіним. Тим часом радянські війська швидко захоплювали одну східноєвропейську країну за іншою. Тоді Червона армія вже завоювала Румунію та Болгарію. Необхідність зустрічі зі Сталіним була настільки нагальною, що Черчилль вирішив узяти це питання у свої руки. Менш ніж за два тижні після повернення із Квебека він відправився до Москви, де провів десять днів, із 9 до 18 жовтня, намагаючись укласти угоду зі Сталіним щодо Східної Європи. Результати були неоднозначними. Черчилль забезпечив панування Великої Британії у Греції, але Сталін був рішуче налаштований установити маріонеткові уряди в більшості країн