Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

Другого лютого, о пів на дванадцяту, тобто за годину після того, як «Квінсі» причалив у гавань Валлетти, прем’єр-міністр почувся достатньо здоровим, щоб навідати Рузвельта. Незабаром до нього приєдналася його тридцятирічна дочка Сара Олівер, офіцер підрозділу Британської жіночої допоміжної авіації. Повернувшись до Вашингтона, Рузвельт пояснив дружині свій вибір Анни як супутниці, нагадавши, що Черчилля теж мала супроводжувати його дочка. На відміну від Рузвельта, Черчилль мав близькі і навіть ніжні стосунки із Клементиною, яка вже тридцять шість років була його дружиною. Він обожнював і поважав її, писав довгі та змістовні особисті листи під час численних поїздок за кордон.

Сара була третьою дитиною та другою дочкою Черчиллів. Талановита актриса й танцюристка, фотографія якої з’явилася на обкладинці журналу Life у червні 1945 р., вона одружилася з народженим у Відні єврейським актором та музикантом Віктором Олівером. Шлюб був доволі проблемним, і Сара приєдналася до армії у вересні 1941 р., організувавши таким чином сепарацію з чоловіком без проходження випробувань повноцінного розлучення. Вона попросила батька тільки про одну послугу — допомогти їй приєднатися до армії, а пізніше писала, що на вибір Британської жіночої допоміжної авіації «вплинув колір уніформи». Саме в цій уніформі темно-синього кольору вона з’явилася біля батька перед камерами в Тегерані. Сара також одягла форму на обідній зустрічі з Рузвельтом на Мальті, де вперше зустріла доньку президента Анну Беттіґер. «Я відразу ж подумала, як надзвичайно подібна вона на свою матір, хоча, звичайно, значно вродливіша, — писала Сара своїй матері. — Вона дуже проста і мені подобається… але мені здається, що дуже знервована цією поїздкою»[27].

Двоє лідерів та їхні доньки провели наступну годину на палубі «Квінсі», насолоджуючись сонцем і спілкуючись, поки чекали на ланч. Рузвельт і Черчилль не бачили один одного з вересня 1944 р., коли вони в супроводі дружин у Квебеку зробили спільне радіозвернення до канадського народу. Відносини між двома досвідченими державними діячами були складними, але міцний зв’язок взаємної поваги і навіть захоплення зберіг їхні стосунки у найважчі роки війни. Прем’єр-міністр був старшим за президента, однак молодшим партнером у їхньому союзі, і більше вкладав у ці відносини; втім, незважаючи на свої регулярні єхидні коментарі, Рузвельт високо цінував лідерство Черчилля в перші, найважчі роки Другої світової війни та дорожив його дружбою.

Черчилль був переконаний, що особисті зустрічі мали вирішальне значення для збереження їхньої дружби в інтересах обох країн, і саме на цьому наголосив у виступі в Університеті Макґілла в Монреалі у вересні 1944 р., де обидва отримали почесні докторські ступені. «Яким же неефективним способом передавання людської думки є листування — навіть телеграфоване з усією швидкістю, всіма можливостями нашого сучасного взаємозв’язку», — зазначив Черчилль. Натовп засміявся, і він продовжив: «Воно наче мертва гола стіна порівняно з особистими контактами». Ця зустріч на Мальті дала йому ще один шанс зміцнити їхні особисті зв’язки, оскільки його партнер дедалі більше віддалявся, адже британські внески у військові зусилля союзників зменшилися, тоді як американські після висадження в Нормандії зросли[28].

Коли Рузвельт і Черчилль зустрілися на палубі «Квінсі», тем для обговорення не бракувало. Приблизно о першій годині дня подали ланч, і Черчилль із задоволенням побачив на своєму кінці столу свічку та сигару, котру, як йому уявлялося, поставили там на прохання президента. «Він мав помітити свічку біля мого ліжка, коли ми перебували в Білому домі», — сказав Черчилль пізніше того ж дня лордові Морану, посилаючись на свій візит до Вашингтона у травні 1943 р. Із цих невеликих знаків уваги робилися далекосяжні висновки: прем’єр-міністр двічі сказав своєму лікареві, що президент «дуже доброзичливий». Під час ланчу до них приєдналися Едвард Стеттініус, Вільям Легі та Джеймс Бірнс із американської сторони та Ентоні Іден від британської делегації. Пізніше Легі пригадав, що розмову, «як завжди, узурпував прем’єр-міністр, який говорив про англійські проблеми воєнного часу, високу мету так званої Атлантичної хартії та свою цілковиту відданість принципам, задекларованим в американській Декларації Незалежності»[29].

Черчиллю пощастило дістатися до Мальти живим. Частині його оточення це не вдалося. Увечері 29 січня прем’єр-міністр покинув повітряну базу «Нортхолт». Очікувався сніг, але він вирішив кинути виклик погоді. Група Черчилля складалась із трьох літаків: його донька, двоє приватних секретарів та лорд Моран летіли разом із прем’єром на його «Скаймастері», але лише два літаки досягли пункту призначення: у тумані перед світанком третій перелетів острів і розбився в Лампедузькому морі, вбивши більшість на борту, у тому числі трьох посадовців Міністерства закордонних справ, ад’ютанта очільника комітету начальників штабів, підполковника, приписаного до кімнати карт Черчилля та охоронця Ентоні Ідена. «Такі дивні шляхи долі», — роздумував Черчилль у своїх спогадах. «Підступи диявола», — писав сер Александр Кадоґан, перший заступник міністра закордонних справ, який утратив в аварії свого приватного секретаря, у листі з Мальти[30].

Над життям Черчилля часто нависала загроза. Уперше він потрапив під обстріл у свій двадцять перший день народження 1895 р., коли відвідував Кубу, щоб написати репортаж для британської газети про іспанську боротьбу з повстанням. Його перший бойовий досвід трапився за два роки після того у воєнній операції проти пуштунських племен у Пакистані. Наступного року він брав участь у британській кавалерійській атаці у знаменитій битві під Омдурманом у Судані. Покинувши військову службу, Черчилль поїхав 1899 р. до Південної Африки як кореспондент газети, щоб писати репортажі про Другу бурську війну. Він проявив особисту хоробрість, коли ворог напав із засідки на розвідувальну експедицію, до якої він приєднався. Те, що сталося потім, принесло йому національну славу й допомогло розпочати політичну кар’єру. Черчилля захопили, але він утік та повернувся до британців, здійснивши трьохсоткілометрову подорож ворожою територією. Він знову приєднався до британської армії і був одним із перших, хто вступив до Преторії і прийняв капітуляцію у тих, хто колись утримував його у полоні.

Майбутнього прем’єр-міністра вперше обрали до британського парламенту 1900 р., це був початок кар’єри, яка вивела його на поля битви нового століття. Будучи першим лордом Адміралтейства під час Першої світової війни, він виступав за вторгнення в Османську імперію через Дарданелли. На нього покладали відповідальність, яку він і сам на себе взяв, за катастрофічну Галіпольську битву, яка коштувала британцям понад двадцять тисяч життів і залишила понад п’ятдесят тисяч поранених, тоді як головної мети — захоплення Стамбула — досягти не вдалося. Після такого приниження Черчилль пішов добровольцем на фронт і провів кінець 1915-го і перші місяці 1916 р. у Франції, командуючи батальйоном королівських шотландських фузилерів.

Бунтівник за своєю природою і людина із сильними переконаннями, він то тішився прихильністю, то впадав у немилість керівництва Консервативної партії та британської громадськості. У першій половині 1930-х, упродовж, як він пізніше писав, «пустельних років», Черчилль присвятив більшу частину свого часу літературі — талант, який він вдало використовував, коли не був членом уряду і не брав активної участі в політичному житті. Його погляди та