Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

школи (Volksschule) на Герхардусґассе, що у 20-му районі Відня. У табелі його навчальних досягнень містилися записи про його єврейське (mosaisch) походження і скромні академічні здібності. Того ж місяця у Густи і Макса народилася перша дитина, Леонова племінниця Тереза, яку називали Дейзі. Леон жив з Груберами на Клостернойбургер штрассе, 69, недалеко від школи, у квартирі на першому поверсі великого будинку, який згодом за допомогою іпотеки Макс і Густа викупили.

Сім’я Леона була однією з десятків тисяч сімей, що емігрували з Галичини до Відня. Це було переселення східних євреїв (Ostjuden). Війна змусила величезну кількість євреїв їхати до Відня у пошуках нового дому. Йозеф Рот писав про північний залізничний дворець (Nordbahnhof), «куди вони всі прибували»{29}, — його високі зали були наповнені «пахощами дому». Нові мешканці Відня перебиралися до єврейських районів Леопольдштадт і Бріґіттенау.

У 1916 році, у віці дванадцяти років, Леон перейшов до віденської середньої школи (Realschule) Франца Йосифа. Все своє життя він тримав при собі учнівський квиток (Schule-rausweiskarte), виданий 19 грудня. Слова «Франц Йосиф» перекреслювала вицвіла чорнильна риска, аби засвідчити смерть імператора, яка сталася за кілька тижнів перед цим. На фотографії був худенький хлопчик у темному застебнутому кітелі, з відстовбурченими вухами, зухвалим поглядом і схрещеними руками.

Школа спеціалізувалася на математиці і фізиці. Вона знаходилася на Караянґассе, 14, недалеко від дому Леонової родини. Нині це віденська гімназія Бріґіттенауер, і коли я був там зі своєю дочкою, вона помітила, що біля входу на стіні є невеличка меморіальна табличка. На ній було написано, що підвал використовували 1938 року як в’язницю гестапо, місце затримання Бруно Крайського{30}, який пізніше, після Другої світової війни, став канцлером Австрії. Теперішня директорка тієї школи, Маргарет Вітек, знайшла класні журнали за 1917-й і 1919-й роки. Вони свідчили, що Леон досягнув більших успіхів у точних науках (предметах), аніж у гуманітарних, що він говорив німецькою на задовільному рівні, а французьку знав на «добре».

Мальке повернулася у Львув після Першої світової війни, до квартири у будинку 18 на вулиці Шептицьких, там, де Пінкас колись мав ресторан. Вона залишила Леона під опікою Густи, яка невдовзі привела на світ ще двох племінниць: Герта народилася 1920 року, Едіт — 1923 року. Леон жив з ними кілька років, він був дядьком маленьким дівчатам, але ніколи не розповідав про них, принаймні мені. Тим часом його старша сестра Лаура вийшла заміж за Бернарда Розенблюма, який працював механіком. Згодом Мальке повернулася зі Львова до Відня.

Макс Грубер біля своєї крамниці алкогольних напоїв на Клостернойбургерштрассе, 69, Відень, 1937 р.

Прогалини у моїй інформації про Леонову родину з Лемберга, Жовкви і Відня поступово заповнювалися. Завдяки сімейним паперам і публічним архівам, я отримав інформацію про імена, вік, місця проживання і навіть рід занять його рідних. Відповідно до того, як випливало більше деталей, я дізнався, що ця родина була набагато більшою, ніж я гадав.

7

У 1923 році Леон вивчав у школі електротехнічні дисципліни і допомагав своєму дядькові Максу в алкогольній крамниці, сподіваючись піти у навчанні шляхом батька. Я знайшов у його альбомі фотографій зображення одного чоловіка, який був схожий на вчителя. У нього був поважний вигляд, на світлині чоловік з бакенбардами стоїть у садку, перед ним невеличкий дерев’яний столик, заставлений дистиляторами, пальниками, пляшками і трубками. Вчитель, мабуть, добував рідину з ферментованих зерен, яка містила етанол. Цю рідину очищають для отримання спирту, алкоголю, що виникає в процесі дистиляції.

Життя у Відні було протилежним до акту очищення. У складні економічні часи, з інфляцією, що галопує, і високим рівнем напруження в Європі, нові біженці прибували зі сходу у величезних кількостях. Політичні угруповання боролися за формування робочих урядів на тлі посилення в суспільстві націоналістичних та антиіммігрантських настроїв разом з дедалі сильнішою хвилею антисемітизму. Місцева Націонал-соціалістична німецька робітнича партія, яку було створено в Австрії 1918 року, об’єдналася з такою ж партією у Німеччині. Лідером цієї партії був харизматичний австрієць на ім’я Адольф Гітлер.

Влітку 1923 року, через два тижні після відвідин весілля своєї сестри Лаури і Бернарда Розенблюма, Леон повернувся у Львув, щоб отримати паспорт. Навіть після десяти років проживання у Відні виявилося, що в нього немає австрійського громадянства. Згідно з незрозумілим договором про захист етнічних меншин Польщі{31} (Малий Версальський договір), підписаним у червні 1919 року в той самий день, що й Версальський мирний договір, Леон став громадянином Польщі.

Ця нав’язана Польщі угода накладала на неї зобов’язання щодо захисту національних меншин. Стаття 4 договору, передвісниця сучасних правозахисник конвенцій, фактично ухвалювала, що усіх, хто народився у Львові до моменту підписання цієї угоди 1919 року, вважають громадянами Польщі. Не потрібно було заповнювати жодних форм і анкет. «Ipso facto (у силу самого факту) і без жодних обов’язкових формальностей», договір постановив, що Леон та сотні тисяч інших громадян Львова, Жовкви та інших населених пунктів, стали громадянами Польщі. Цей несподіваний і прикрий юридичний розчерк пера пізніше врятував його життя і життя моєї матері. Я навіть завдячую цій 4-й статті Малого Версальського договору своїм існуванням.

Леон покинув австрійський Лемберг напередодні Першої світової війни, перш ніж місто занурилося у вбивче протистояння між поляками, українцями і євреями. На той час, коли він повернувся туди за паспортом, місто було вже квітучим польським мегаполісом, наповненим скрипінням трамваїв, «пахощами з цукерень, торговцями фруктів, крамницями з колоніальними товарами, магазинчиками чаю та кави Едварда Рідла та Юліуса Майнла»{32}. Місто переживало період відносної стабільності після завершення війни проти більшовиків і литовців. Управління поліції у місті Львув 23 червня 1923 року видало Леонові новий польський паспорт. Там зазначалося, що у нього світле волосся і блакитні очі, хоч на фотографії у нього було темне волосся і окуляри. Охайно вбраний, він мав темний піджак, білу сорочку і яскраву сучасну краватку з широкими горизонтальними смужками. Хоча йому було вже дев’ятнадцять років, навпроти роду занять вписали écolier (школяр).

Решту літа він провів у Львові з друзями і родиною, зі своєю матір’ю, яка і досі жила на вулиці Шептицьких. Мабуть, він їздив провідати дядька Лейбуса і свою