Читати книгу - "Маленький світ"

Емма раптом засміялася так, що хлопці побачили її великі білосніжні зуби.

— Ці створіння вигадала людина, і рухаються вони тільки завдяки їй. А звуться вони — машинами. Гаразд, пізніше я розповім вам ще про них, а зараз вам час сховатися. Он наш автобус, він відвезе нас у місто.

За кілька хвилин вони вже були всередині страшного здорованя, який гудів і гойдався, ще більше лякаючи тим малих ембів.

— Скільки незвичного та дивного є у світі людей, — промовив Тей до Форо виглядаючи з отвору коробки та роздивляючись яким є автобус з середини. А Емма сиділа у кріслі та міцно тримала їх, обхвативши коробку пальцями. Тей уважно роздивлявся її руки та захотів торкнутися їх. Шкіра на пальцях була твердою, але ніжно-теплою. Емма відразу ж відхилила пальця у бік, відчувши дотик.

— А знаєш, вона гарна, хоч і велика, — несподівано проговорив він до Форо.

— Так. Але ж занадто велика!

— Перший раз у житті шкодую, що народився ембом.

— Що? Тею, ти закохався чи що? Це ж неможливо!

— Не мели дурниць! Просто я подумав, що мабуть люди усі такі гарні.

— Навіть не хочу про це думати. Найкраща красуня зараз чекає на мене вдома.

— Так, ти правий, я зовсім забув про домівку, швидше б це все скінчилося…

Раптом автобус зупинився і Емма поспішила до виходу.

— Еммо! — гукнув Тей. Та дівчина не чула.

— Тею дивися, тут їх дуже багато! — почув він від Форо. А потім сам просунув голову у отвір коробки. Навкруги були люди, їх було так багато, що хлопці завмерли, не промовляючи ні слова. Емма йшла серед великої кількості людей, які рухалися кожний у своєму напрямку. Їм було байдуже до дівчини, і до малесенької коробочки у її руках, з котрої на них дивилися чотири округлих від здивування ока. А поруч рухалася велика кількість автомобілів, і було дуже гомінко. Було зрозуміло чому Емма не відповідала. Навіть якщо вона серед цього галасу почула б голос Тея, то відчинити коробку не змогла б, щоб не показати її мешканців сторонньому погляду. Вони й далі роздивлялися все що траплялося на очі, дивуючись і намагаючись зрозуміти, що саме побачили. Найбільше хлопців дивували будинки. Вони були такими величезними, що навіть краю не було видно з отвору коробки. Здавалося, що на їхніх дахах лежить небо, а зачеплені за них хмари не в змозі летіти далі.

Але вже зовсім скоро Емма перервала ці роздуми увійшовши до одного з тих величезних будинків.

— Ну ось, нарешті! — проговорила вона. — Зараз ми перепочинемо та вирушимо далі.

— Де ми, Еммо? — крикнув Тей.

— Тут живе мій друг. Вибачте, але вам треба буде показатися йому, бо без його допомоги я не впораюся.

Вона підняла руку, і нажала на дзвоник. Вмить пролунала приємна мелодія, і Емма прикрила коробочку кришкою. Хлопці бачили як відчинилися двері, і на порозі з’явився усміхнений хлопець.

— О, Еммі! Привіт! — вигукнув він.

— Привіт Дарку, до тебе можна?

— Питаєш?! Звісно можна. Давно тебе не бачив.

— Сідай, зроблю тобі кави, хочеш?

— Дякую, краще чаю.

— Розповідай як справи. Якими вітрами у місті?

— Є справа до тебе. Допоможеш?

— Викладай!

— Навіть не знаю з чого почати.

Хлопець поставив коло неї чашку та тарілку з печивом, і сів поруч.

— Якась ти зачарована, почни вже з чогось! Допоможу, якщо зможу.

Малі емби принишкли у своїй схованці, очікуючи уваги до себе. Вони розуміли, що Емма зараз намагається розповісти саме про них. Тому ніяк не наважується розпочати.

— Дарку, ти віриш у те, що крім нашого світу є ще якісь світи, з іншими істотами?

— Щось вона дуже здалеку почала, — прошепотів Форо. Тей глянув на друга приложивши руку йому до рота, та примушуючи мовчати.

— Так, у потойбічний світ вірю, де душі померлих. Що це за питання ти задаєш дивні?

— Вибач, я не знаю як тобі це сказати, і чи ти мене зрозумієш, — Емма помітно нервувала, і не могла добрати потрібних слів, — коротше, ось! — вона поставила на стіл коробку, і відкинула кришку.

Тей та Форо злякано дивилися на них з середини. Дарк геть змінився на обличчі, і великими округлими очима дивився на ембів, а потім на Емму.

— Не лякайся! Вони хороші, схожі на людей.

— Де ти їх узяла? — нарешті промовив хлопець.

— У нас вдома, їм потрібна допомога.

— І хто вони такі? — не зводив він очей з коробки.

— Емби. Країна Ембірою зветься, а де знаходиться не знаю. Можливо під землею.

— Сталь! — вигукнув Дарк не рухаючись, і навіть не дихаючи.

— Що це він сказав? — запитав голосно Форо у Тея.

— Він здивований, — відповіла йому Емма.

— Вони ще й говорять так як ми?! Я їх справді бачу чи мені привиділося? Ущипни мене, будь ласка, — хлопець ніяк не міг прийти до тями. А потім раптом голосно скрикнув потираючи руку, бо Емма виконала прохання.

— Їх звуть Тей та Форо, — говорила вона до нього, — вони прийшли до нас у пошуках найбільшої на землі квітки. Самі вони ніколи її не відшукають, а часу дуже замало. Потрібно віднайти інформацію про цю квітку, і місце де вона росте. В тебе комп працює?

— Так, звісно. Зараз принесу.

Він повільно підвівся на ноги, а потім зупинившись коло дверей повернувся:

— Сталь! Це ніби не зі мною!

— Все гаразд! — відповіла Емма.

Хлопець пішов, а вона звернулася до ембів:

— Зараз поїсте, ви ж зголодніли! Виходьте звідти. Ось печиво, це таке як хліб, тільки солодке. Я б налила вам чаю, та навіть не придумаю у що.

— Що таке чай? — прокричав Форо.

— Це напій, його роблять з листя чайного дерева додають цукор та п’ють гарячим.

— А цукор це що?

— Це те, що робить його солодким, і не тільки його. Він є у печиві, і у тих цукерках що ви їли. У вашій країні зовсім нема цукру? Але хоч якісь солодощі ви їсте?

— Так. Тільки замість цукру ми збираємо нектар з квітів, це дуже смачно!

— Авжеж, моя мама варить з нього смачнючі солодкі палички, — Форо замріяно подивився кудись у гору.

— От якби хоч одним оком поглянути як ви живете, — посміхаючись відповіла йому Емма.

— На жаль, це не можливо. Ти занадто велика.

— Гаразд, їжте, а чаю я все таки наллю вам у флягу, а потім поміняємо на воду.

Вона узяла ложку, і стала по краплі попадати у горлечко. За хвилину повернувся Дарк, і встановив на стіл невідомий предмет.

— Емма, Дарк…, які дивні у вас імена, — промовив наївшись