Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

Ніхто не заперечує, що хороші університети випустили повно людей навіть без натяку на здоровий глузд, а менш престижні виші готували геніїв. Але, як кажуть, забіг не завжди виграють найшвидші, саме тому є сенс робити ставки. Завдяки Массачусетському технологічному інституту (МТІ) чи Технологічному інституту Джорджії, безперечно, формується більше геніїв, ніж завдяки менш престижним вишам чи самоосвіті. Проте МТІ також випускав людей, які не тільки не можуть розібратись із власною чековою книжкою, але водночас є й поганими інженерами. Що ж робить із випускників видатних фахівців у їхніх галузях? Що виділяє їх серед інших із такими самими дипломами?

Одна з відмінностей — це здібності, або вроджений талант. Його нічим не замінити. (Як казав колись Ернест Гемінґвей про літературну творчість, «серйозне ставлення до писання — це один із двох абсолютно необхідних компонентів. Інший, на жаль, це талант»). Людина, яка вивчала Чосера в коледжі, знатиме про англійську літературу більше фактажу, ніж переважна частина інших. Але науковець, який має справжній талант до вивчення середньовічної літератури, не лише знатиме більше фактів, але й зможе їх послідовно пояснити і, можливо, навіть відкриє щось нове в цьому предметі.

Саме талант допомагає відрізнити людей, які глибоко відчувають і розуміють галузь своїх знань, від тих, хто просто має диплом. У кожній сфері є вправні працівники, що, як виявляється згодом, не надто професійні. Є прекрасні студенти права, котрі завмирають перед присяжними. Деякі офіцери, які набирають високі бали на іспитах у поліцію, не мають і ніколи не матимуть розуміння того, як працювати на вулицях. Велика частина кандидатів наук, що захистились у топових університетах, ніколи не напише нічого цілісного після дисертації. Цим людям удалось увійти в професію, але вони не надто в ній вправні і рівень їхньої фаховості, найімовірніше, ніколи не подолає межу здібностей.

Ось де досвід допомагає розрізнити дипломованих і некомпетентних. Іноді ринок сам відсіює неталановитих і нездібних майбутніх фахівців. Так, професійні біржові брокери помиляються, але більшість із них заробляє собі на життя. Проте любителі майже ніколи нічого не заробляють. Головний виконавчий директор Business Insider і колишній аналітик Волл-стрит Генрі Блоджетт колись назвав любительську торгівлю на біржі «найтупішою роботою у світі» і додав, що люди, які цим займаються, «більше заробляли б, працюючи в Burger King».[12] Звісно, у них закінчуються гроші. Так, погані вчителі згодом матимуть низькі оцінки їхньої роботи, невдахи-юристи втратять клієнтів, а нездібні спортсмени не зможуть лишатись у спорті.

У кожній галузі є свої випробування, і не всі їх долають: саме тому досвід і тривале перебування в професії — це важливі ознаки фаховості. Звісно, говорити про досвід — це інший спосіб поставити старе добре питання «Над чим ви працювали нещодавно?». Фахівці не випадають із власної галузі, увесь час покращують навички, учаться на помилках і мають наочні досягнення. Протягом кар’єри вони вдосконалюються або принаймні тримають високий рівень компетентності, поєднуючи його з мудрістю, — знову ж таки неосяжний критерій, що приходить згодом.

Є багато прикладів про роль досвіду у фаховості. Досвідчені поліцейські часто мають чуття на проблеми, якого позбавлені їхні молодші колеги, — відчуття, що можна сформулювати словами «щось не так». Лікарі чи пілоти, які пережили не одну кризу в операційній чи в кабіні екіпажу, менш схильні панікувати під час біди, ніж їхні не такі досвідчені колеги. Учителів з великим стажем роботи менше лякають складні учні. Коміки, які вже безліч разів смішили публіку, не бояться незнайомої аудиторії і навіть використовують скептично налаштованих глядачів як «сировину» для жартів.

Не всі навички можна швидко опанувати. Ось приклад мого здобування освіти.

Після коледжу я пішов в Інститут Гаррімана в Колумбійському університеті, щоб далі вивчати політику Радянського Союзу. Я хотів викладати й працювати у сфері відносин із цією державою, а Колумбійський університет на той час був одним із найкращих вишів у цій галузі. Директором інституту був професор на ім’я Маршалл Шульман, знаний совєтолог, який також працював радником із питань відносин із Радянським Союзом у Білому домі за президентства Джиммі Картера.

Як і всі совєтологи, Шульман дуже уважно вивчав радянську пресу на предмет політичних позицій Кремля. Цей текстовий аналіз був майже вивченням Талмуду і для тих, хто ніколи цим не займався, здавався абсолютно містичним. «Як, — питали ми, студенти, — ви бачите хоч якийсь сенс у цих пишномовних текстах радянських газет, як вам удається вловити хоч якийсь смисл у цих роздутих пасажах? Як тисячі однакових історій про героїчну боротьбу колгоспів можуть пролити світло на таємниці однієї з найбільш закритих систем світу?». Шульман стинав плечима й казав: «Я справді не можу пояснити. Просто читаю “Правду”, поки ніс не починає сіпатися».

Тоді я думав, що це найтупіше, що я чув у житті. Навіть замислився над тим, чи не було помилкою йти далі вчитися. Насправді Шульман мав на увазі, що він роками читав радянські газети й тому так підлаштувався до методу їхньої комунікації, що міг помітити зміни та непослідовності, коли ті потрапляли йому на очі. Зрештою, я зрозумів, що мав на увазі професор. Не скажу, що в мене сіпався ніc чи вуха, але я усвідомив, що читати новини іншої країни іноземною мовою — це специфічний вид фаховості. Таку навичку не можна було оформити в курс чи тест. Немає швидкого способу її набути: для цього потрібні час, практика й поради від досвідчених фахівців цієї галузі.

Інша ознака справжнього фахівця — це прийняття оцінки та сприйняття виправлень від інших спеціалістів. Кожна група професіоналів і спільнота фахівців має власних охоронців, суддів, атестаційних експертів та органи сертифікації, чия робота полягає в тому, щоб контролювати власних членів щодо дотримання ними стандартів спеціальності, а також того, чи в їхній галузі працюють лише ті, хто дійсно знає свою справу.

Такий самоконтроль є центральним елементом концепції професійності й допомагає нам визначити, хто є фахівцями. Кожна група спеціалістів створює бар’єри на шляху до приєднання до їхньої професії. Деякі з цих бар’єрів більш доречні та справедливі, деякі менш, але всі вони переважно націлені на те, щоб не допустити того, аби професія була знецінена некомпетентністю чи шахрайством. Я міг би зібрати своїх колег, повісити біля власного будинку табличку «Інститут фізики високих енергій імені Том Ніколса», але справа в тому, що я нічого не знаю про фізику елементарних частинок. Саме тому інститут мого імені ніколи не буде акредитований справжніми науковцями, які не надто прихильно поставились би до ідеї, що