Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

зрозуміло, що її покинули декілька днів тому. У дверний проріз намело снігу — він, змішаний з чимось чорним, певно, обвугленими полінцями та попелом, устилав усю підлогу. Вочевидь, хтось розкидав тут дрова, а потім затоптав полум’я. Скрізь валявся розбитий посуд, а портрет батька фавна був пошматований чимось гострим — чи то лезом, чи то пазурами.

— Оце розправилися так розправилися, — знов пробурмотів собі під носа Едмунд, а вголос додав: — І варто було сюди плентатись?

— Що це? — Пітер помітив аркуш паперу, прибитий через килим до підлоги.

— Там щось написано? — запитала Сьюзан.

— Начебто так, — відповів Пітер, — не можу розгледіти в такій темряві. Ходімо надвір.

Усі вийшли та з’юрмилися навколо Пітера, а той прочитав уголос:

Колишній мешканець цього житла, фавн на ім’я Тумнус, перебуває під арештом, очікуючи суду за звинуваченням у державній зраді Її Величности Ядіс, королеви Нарнії, володарки Кейр- Паравелю, імператриці Самотніх Островів та ін., а також у наданні притулку ворогам Її Величності, пригріванні шпигунів та братанні з людьми.

Підпис: Могрім,

зверхник таємної поліції

Слава королеві!

Діти здивовано перезирнулися.

— Навіть і не знаю, чи так уже мені тепер подобається це місце… — протягнула Сьюзан.

— Що за королева, Лу? — поцікавився Пітер. — Тобі щось відомо про неї?

— Ніяка вона не королева, — заходилася розповідати Люсі, — а жахлива чаклунка. Вона називає себе Білою Чаклункою. Усі лісові мешканці її ненавидять. Вона наклала на всю країну закляття, і тепер тут завжди зима і ніколи не настає Різдво.

— Якщо їм пороблено, то навіщо нам тут залишатись? — пошепки спитала Сьюзан. — Тут, здається, небезпечно та якось не дуже весело. До того ж холоднішає, а в нас і попоїсти нічого. Чому б не повернутися додому?

— Але ми не можемо отак от взяти та поступитися!.. Не можемо! — палко обурилась Люсі. — Невже ви не розумієте? Ми не можемо так просто повернутися додому! Це через мене бідолашний фавн потрапив у таку халепу. Він сховав мене від Чаклунки та показав шлях додому. Ось що мається на увазі під «наданням притулку ворогам Її Величності та братанні з людьми». Ми повинні його врятувати.

— Багато ж ми зможемо зробити, — усміхнувся Едмунд, — особливо на порожній шлунок.

— Та замовкни вже ти врешті-решт! — не витримав Пітер, який досі сердився на Едмунда. — Що ти думаєш, Сью?

— У мене таке відчуття, хоча мені аж лячно від нього, що Люсі і тут правильно каже, — відповіла Сьюзан. — З одного боку, коли б моя воля, я б і кроку не ступила вперед і я вже шкодую, що ми сюди прийшли. А от з іншого, ми мусимо спробувати щось зробити для пана — як його там? — тобто для фавна.

— Що ж, я згоден, — кивнув Пітер. — Але перше, що ми повинні зробити, — це знайти їжу. Я б охоче повернувся та прихопив чогось із комори, якби був певен, що ми потрапимо назад до цієї країни. Тож, я вважаю, треба йти далі.

— Згода! — в один голос гукнули дівчата.

— Знати б тільки, де тримають бідолаху, — зітхнув Пітер.

Вони ще стояли на місці, розмірковуючи, що робити далі, коли Люсі зойкнула:

— Дивіться! Он там, з рудими грудочками! То ж вільшанка! Перша пташка, яку я тут бачу! Цікаво, чи вміють птахи в Нарнії розмовляти? Здається, вона хоче нам щось сказати. — І, звертаючись до вільшанки, вона запитала: — Чи не могли б ви нам розповісти, куди забрали пана Тумнуса, фавна?

З цими словами вона ступила крок уперед. Пташка одразу ж відлетіла, але зовсім недалечко, на сусіднє дерево. Там вона всілася на гілку та виразно зиркнула на дітлахів — наче зрозуміла, про що йдеться. Самі того не помітивши, діти ступили зо два кроки до неї. Вільшанка знов відлетіла на сусіднє дерево та знов зиркнула на них. Важко було не звернути увагу на вільшанку з такими яскраво-рудими грудочками та розумними очима.

— Знаєте що? — припустила Люсі. — Вона кличе нас за собою.

— Мені теж так здалося, — обізвалася Сьюзан. — А ти як вважаєш, Пітере?

— Можливо. Чому б, власне, і не піти за нею?

Вільшанка, немов розуміючи кожне їхнє слово, далі перелітала з дерева на дерево, завжди трохи випереджаючи дітей, але щоб вони за нею встигали. Так вони пересувалися, потроху спускаючись усе нижче й нижче в долину. Кожного разу, коли вільшанка знімалася з дерева, з гілля на дітей сипалася снігова крупа. Невдовзі трохи розвиднилося, з-за хмар проглянуло зимове сонечко і сніг навколо замерехтів різнобарвними іскорками. Так вони йшли десь із півгодини — дівчата попереду, коли Едмунд несподівано звернувся до Пітера:

— Якщо ти ще не занадто шляхетний, аби пристати на розмову зі мною, маю дещо сказати, і краще б тобі мене вислухати.

— Що там іще? — відгукнувся Пітер.

— Цить! Не так голосно, — шикнув на нього Едмунд, — не треба зайвий раз лякати дівчат. Ти хоч розумієш, що ми робимо?

— Що? — вже пошепки запитав Пітер.

— Ми йдемо слідом за кимось, кого навіть не знаємо! На чиєму боці той птах? Може, він веде нас у пастку?

— Що за дурниці! Вільшанки… вільшанки — вони добрі птахи. Так у всіх книжках пишуть. Ні-ні, вільшанка не може бути на ворожому боці.

— Який тут бік дружній, а який — ні, про те нам невідомо. Як ти можеш бути певен у тому, що всі фавни в королівстві — наші друзі, а королева — що б нам про неї не розповідали — негідниця? Ми ж нічого ні про кого з них навіть не знаємо.

— Але ж фавн урятував Люсі!

— Це він сам сказав, та чи так це було насправді? І ще одна річ. Хто-небудь із нас хоч приблизно знає звідси шлях додому?

— Ох, і справді! — Пітер зупинився. — Про це я зовсім не подумав!

— Як і про обід, — додав Едмунд.

Розділ 7

День у бобрів

Доки хлопці шепотілися позаду, дівчата несподівано зупинилися та разом зойкнули:

— Ой!

— Вільшанка! — скрикнула Люсі. — Вільшанка… вона полетіла геть.

Пташки й справді ніде не було видно.

— І що далі? — звернувся Едмунд до Пітера, усім своїм виглядом проказуючи: «Що я тобі щойно говорив?»

— Цить… Погляньте! — прошепотіла Сьюзан.

— Що там? — запитав Пітер.

— Здається, щось майнуло між дерев, отам, ліворуч.

Діти пильно вглядалися в лісові хащі, бо всім було трохи моторошно.

— Ось, знову, — прошепотіла Сьюзан.

— Я теж помітив, — підтвердив Пітер. — Воно все ще там — сховалося за