Читати книгу - "Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

       Провівши з півгодини із Лісовиком, Олень повертався до тунелю. Хлопець був певний, що його попередили, і він має захистити Фросю. З іншого боку, дівчина правильно сказала – він боїться жити. Вірніше не жити, а того, що йому завдадуть біль. Олень  був здатен відмовитися від прекрасного почуття, заради того, щоб не відчувати зайвого болю. Він не вартий кохання Фросі. Що ж, він піде і скаже це їй у вічі. Якщо вона погодиться, що він її не вартий, Олень поїде до Одеси і проведе найгірший час свого життя там.

     Плани різко змінилися. Над галявиною, де були двері до штабу тунелю, у небі літали величезні істоти, кидаючи тіні на зелену траву. Величезний синьо-сріблястий Дракон бився із золотаво-зеленим. До проголошення переможця ще було дуже далеко. Пан Дим фиркнув хмаркою сірого диму та вдарив супротивника величезним хвостом по спині. Золотаво-зелений Дракон зробив переворот у повітрі та вдарив задньою правою лапою супротивника по грудях. Пан Дим заскиглив і відлетів на добрих п’ятсот метрів. Земля здригнулася від падіння Дракона. Золотаво-зелений гібрид кинувся до своєї жертви.

      Олень проігнорував битву. Він побачив, що перед входом до штабу стоять величезні джипи, двері до штабу прочинені, а біля дверей та джипів стоять, вдягнені у темне, зловісні люди. Чому зловісні? А у них в руках були автомати Калашникова, а на головах - темні балаклави під куленепробивними касками.

      - Чого тобі, пацан? – Запитав один власник куленепробивної каски та смачно сплюнув на траву.

      - Вали звідси, - додав другий і теж смачно сплюнув… у прохід до сходів штабу… прямо на сиву голову пані Клави.

      Олень із жахом побачив, як пані Клава та пан Костянтин, закуті у наручники, піднімаються сходами до галявини. Не дивлячись на спеку, Олень відчув холод, а зуби його застукали.

      - Чудово! – Сказала пані Клава – Ви тепер дітей замість понятих приводите? Хлопче, йди-но звідси. Ти неповнолітній і не можеш підписувати протоколи, чи як ви їх називаєте.

      - Забагато патякаєш, - сказав один з власників автомату Калашникова та спробував вдарити пані Клаву прикладом по обличчю. Олень кинувся на кривдника. Злісний чолов’яга спробував вистрелити, але хлопець вже встромив ствол зброї у самісіньке біле небо. Почулися постріли, які відіслали кулі кудись до верхніх шарів тропосфери.

      - А щоб тобі! – Наставив автомат на хлопця другий лиходій та вистрелив. Характерник-небіжчик, який навчав Оленя, знався і на вогнепальній зброї. Хлопець різко ухилився в бік і куля влучила в куленепробивну каску першого балаклавоносця. – Ой!

      - Дивись, куди палиш! – Розлютився перший лиходій та спробував вирвати зброю у Оленя. Це була марна справа. Хлопець, наче пиявка-помсти, вчепився у автомат, і кулі летіли лише вгору, лякаючи комах.

     - А от я зараз, - підскочив третій лиходій та направив автомат, у самісіньке чоло Оленя. Хлопець зрозумів, що настав час зустрітися із Вогняном. І тут, третій лиходій смикнувся, а гостра куля спотворила його власний черевик. Плач жалю, болю та гніву розлетівся лісом.

      Найвправнішим виявився четвертий лиходій. В той час, як Олень намагався вибити автомати з рук кривдників пані Клави, четвертий лиходій тихесенько-тихесенько навшпиньки підкрався до хлопця та вдарив ворога прикладом автомата по голові.

       Олень відчув, як світ захитався, до горла підступила нудота і він, наче скошена гострим серпом  кульбабка, впав на траву.

      Мла в голові поступово розсіювалася, і хлопець відчув, як ступає в вологому тумані по кам’яному мосту. Він впізнав цей міст. Цей міст манив його, але треба було думати і про Фросю також.

     - Вітаю, - сказав Вогнян. – Я, звичайно, радий тебе знову бачити. Але це вже занадто. Тобі ще рано повертатися у ці краї. Хоча, - Дракон підлетів та оглянув голову Оленя, - маю визнати той, хто наніс тобі удар, знається на таких речах.

      - Фрося тут? – Перелякано запитав Олень.

      - Ні, - піджав свої драконячі губи Вогнян. – Ані дівчина, ні її батьки поки що повз мене не проходили. Міг вже й зрадіти старому другові.

      Олень щасливо зітхнув. Отже, всі його умовиводи були хибними.

       - Я тобі дуже радий, Вогняне, - хлопець обійняв Дракона. – Але, я маю дещо залагодити там.

       - Не люблю закоханих, - фиркнув Вогнян. – Думають лише про себе, і іноді один про одного. На решту світу їм начхати. – Може, партію в шахи? Ні? Так я і думав. Чекаю на тебе. Цього разу, сподіваюся таки через вісімдесят років.

       Олень відкрив очі. Всесвіт був, наче у тумані. Контури світу були розмиті. Хлопцеві здалося, що він лежить на шкурах десь у печері, а чиясь  золотава рука із довгими пазурами підносить до його губ чашу з водою.

      - Дракон!!! – Заверещав хлопець, сів на постелі й одразу ж знову ліг – голова боліла нестерпно. Він знову провалився у забуття.

       Ще хто зна через скільки часу, Олень знову прийшов до тями. Голова все ще боліла, але думки вже не погіршували біль. Хлопець обережно сів на постелі зі шкір, пройшовся печерою та повернувся до свого так званого ліжка. Він точно був у печері. Цікаво, чи це вже людство повернулося до кам’яних часів? А що з Фросею?