Читати книгу - "Шовкопряд, Джоан Роулінг"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
William Shakespeare, Timon of Athens[51]
Страйк пройшов уздовж Оксфорд-стріт, звідусіль чуючи заяложені колядки й різдвяну попсу, а тоді звернув на вужчу й тихішу Дін-стріт. Тут не було крамниць, тільки будинки, що, мов цеглини суцільної стіни, зрослися розмаїтими фасадами — білими, червоними, сіро-брунатними; в них містилися офіси, бари, паби й бістро. Страйк зупинився, пропускаючи ящики з вином, які несли з фургона до службового входу якогось закладу. Тут, у Сохо, де сходилися мистецтво, реклама й видавничий бізнес, Різдво було негучним; і зовсім притишеним — у «Граучо-клубі».
Сіра будівля: не надто показна, з вікнами в чорних рамах і невеликими декоративними кущами за простою вигнутою балюстрадою. Принада закладу полягала не в його екстер’єрі, а в тому факті, що далеко не всіх допускали в цей закритий клуб для творчих людей. Страйк, кульгаючи, переступив поріг і опинився в невеликому фойє. Адміністраторка люб’язно поцікавилася:
— Чим можу допомогти?
— Я на зустріч з Майклом Фенкортом.
— О, так... ви містер Стрик?
— Це я,— підтвердив Страйк.
Його провели через довгий бар, де на шкіряних сидіннях було повно охочих випити за обідом, далі — вгору сходами. Піднімаючись, Страйк уже не вперше замислився про те, що навчання у відділі спеціальних розслідувань не заохочувало бесід без офіційних санкцій і повноважень, на території підозрюваного, де той може перервати розмову без жодних виправдань чи вибачень. Спецрозів навчали розпитувати за шаблоном: спершу особи, далі місця, потім об’єкти... Страйк завжди оглядався на цей ефективний і чіткий метод, але нині важливо було приховувати те, що всі факти він подумки розкладає по комірках. Розмовляючи з людиною, яка гадає, ніби робить тобі послугу, слід спиратися на інакші техніки.
Свою здобич він побачив, щойно ступив на дерев’яну підлогу бару на другому поверсі, де під картинами модерних митців на стінах стояли яскраві дивани. Фенкорт умостився на яскраво-червоній софі, закинувши одну руку на спинку і припіднявши коліно в театрально-розслабленій позі. Просто за його великою головою висіло полотно Дем’єна Герста; неонова пляма на ньому була мов німб.
Письменник мав густу копицю темного волосся, пересипаного сивиною, важкі риси обличчя, глибокі зморшки біля чуттєвих губ. Коли Страйк наблизився, Фенкорт усміхнувся. Так, мабуть, він усміхався тим, кого не мав за рівню (про це свідчили і манірно-розслаблена поза, і звично кислий вираз обличчя); це був жест у бік людини, до якої Фенкорт виявляє милість.
— Містере Страйк.
Здається, він хотів був підвестися і потиснути руку, але зріст і габарити Страйка часто відбивали в чоловіків дрібнішої статури охоту вставати з місця. Вони потиснули руки над дерев’яним столиком. Неохоче, але не маючи інших варіантів — хіба сісти поруч з письменником (що здавалося занадто інтимним, зважаючи, що Фенкорт так і тримав руку на спинці дивана), Страйк опустився на круглий пуф, геть негодящий для його габаритів і хворого коліна.
Поряд сидів чоловік з поголеною головою — колишня зірка мильних опер; нещодавно він зіграв солдата у фільмі від «Бі-бі-сі». Він голосно розповідав про себе ще двом чоловікам. Фенкорт і Страйк замовили напої, але від меню відмовилися. Страйк зрадів, що Фенкорт не голодний. Грошей на чужі обіди він уже не мав.
— І давно ви — член цього закладу? — поцікавився він у Фенкорта, коли офіціант пішов.
— З самого відкриття. Я одним з перших уклав у них гроші,— відповів Фенкорт.— Інших клубів мені й не треба. Я тут можу переночувати за потреби. Нагорі є кімнати.
Фенкорт зміряв Страйка навмисне уважним поглядом.
— Я з нетерпінням чекав на цю зустріч. Герой мого наступного роману — ветеран так званої Війни з тероризмом і подальших воєнних дій. Я хотів би трохи поколупати вам мізки, коли закінчимо з темою Оуена Квайна.
Так сталося, що Страйк дещо знав про інструменти, які використовують для маніпуляцій знамениті люди. Батько Люсі, гітарист Рік, був не такий відомий, як батько Страйка чи Фенкорт, але достатньо зірковий, щоб середніх літ жіночка зойкнула і затремтіла, побачивши його в черзі по морозиво в Сент-Мосі («Ой леле! Звідки ви тут?»). Одного разу Рік повідав Страйку, тоді підлітку, що є надійний спосіб затягти жінку в ліжко: треба сказати, що пишеш про неї пісню. Заява Майкла Фенкорта, що він, мовляв, використає образ Страйка в наступній книжці, скидалася на варіацію на цю тему. Він явно не зрозумів, що для Страйка поява в друкованому виданні не є ані чимось новеньким, ані чимось бажаним.
Без великого ентузіазму кивнувши Фенкорту, Страйк дістав записник.
— Можна, я підглядатиму? Так легше згадати, про що я хотів вас спитати.
— Як вам зручніше,— відповів Фенкорт, трохи розвеселившись, і відкинув газету «Гардіан», яку перед тим читав. Страйк помітив фото зморшкуватого, але імпозантного чоловіка, який навіть на світлині догори дриґом здавався знайомим. Заголовок повідомляв: «Пінкельману дев’яносто років».
— Старий добрий Пінкі,— мовив Фенкорт, простеживши за поглядом Страйка.— Ми наступного тижня робимо для нього вечірку в Мистецькому клубі Челсі.
— Он як? — озвався Страйк, шукаючи ручку.
— Він знав мого дядька. Разом служили,— розповів Фенкорт.— Коли я написав свій перший роман, «Беллафронт» — я тоді щойно закінчив Оксфорд,— то бідолашний дядечко, бажаючи допомогти, відіслав примірник рукопису Пінкельману, бо то був єдиний письменник серед його знайомих.
Фенкорт говорив розміреними фразами, ніби хтось третій, невидимий, занотовував кожне його слово. Історія здавалася відрепетируваною, ніби її розповідали вже багато разів — і, мабуть, так і було: у Фенкорта часто брали інтерв’ю.
— Пінкельман, тоді вже автор культової «Великої пригоди Банті», жодного слова не зрозумів з мого твору,— провадив Фенкорт,— але, бажаючи догодити дядькові, переслав рукопис у «Чард-Букс», де щасливим чином він потрапив на стіл єдиної у видавництві людини, що могла той твір осягнути.
— Пощастило,— погодився Страйк.
Офіціант повернувся з келихом вина для Фенкорта і склянкою води для Страйка.
— І ви,— спитав детектив,— віддячили Пінкельману тим, що познайомили його зі своєю літагенткою?
— Віддячив,— відповів Фенкорт, киваючи трохи зверхньо, мов учитель, що відзначає уважність учня.— Тоді Пінкі мав агента, який повсякчас забував передавати йому гонорари. А хай що там кажуть про Елізабет Тассел, вона чесна — чесна, коли йдеться про справу,— виправився Фенкорт і відпив трохи вина.
— Вона теж буде в Пінкельмана на вечірці, так? — спитав Страйк, стежачи за реакцією Фенкорта.— Вона ж і досі його представляє?
— Мені байдуже, чи Ліз там буде. Чи вона думає, що я досі плекаю злість
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шовкопряд, Джоан Роулінг», після закриття браузера.