Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

Кілька разів за день я мандрувала Тариною сторінкою у Фейсбуці. Мені кортіло знати, що вона робить, що дивиться. Від тієї неділі в січні, коли вона була в мене останній раз, ми й словом не обмінялися. Проте я шпигувала за нею у Фейсбуці й ненавиділа все, що вона поширювала. Може, в такий спосіб нейтралізувала шкоду, якої вона завдала мені. А може, чимраз дужче розпалювала в собі ненависть?

У листопаді 2012 року було вже десять місяців, як ми не розмовляли. Якось увечері, коли я в своїй кімнаті спілкувалася з друзями у Фейсбуці, мені раптом надійшло повідомлення від Тари. І не просто повідомлення, а дуже довгий лист. Незабаром я зрозуміла, що це зізнання в коханні. Тара розповіла про те, як потерпала весь цей час. Як не могла собі простити того, що мені вчинила. Як із весни ходила до психолога, який допоміг їй упоратися з усім тим. Писала про те, як урешті зуміла прийняти себе такою, яка вона є. Потім зізнавалася в своїй гомосексуальності й заявляла, що кохає мене. Буцім казала мені вже про це не раз, та я не зрозуміла. Пояснила, що ревнувала мене до п’єси, яку я писала, бо лежала на ліжку і ладна була віддатися мені, а я тільки в текст дивилася. Зізнавалася, що їй непросто змалювати свою мінливу ідентичність, перепрошувала за свою поведінку. Писала, що хоче виправити все і сподівається, що зізнання в любові дасть мені змогу збагнути, чому вона пішла на той учинок, за який тепер себе ненавидить. Шкодувала, що це кохання до мене, надто вже палке, занадто обтяжливе, в якому вона не зважувалася мені зізнатися, призвело до того, що вона з’їхала з глузду.

Перечитала той лист декілька разів. У голові в мене був рейвах, я геть нетямилася. У мене не було бажання прощати їй. Гадаю, я задовго плекала ту свою лють, щоб отак ураз позбутися її. Отож, повагавшись трохи, я розіслала той лист через Фейсбук усім нашим однокласникам.

Наступного ранку його читала вся школа. Відтепер Тара стала Тарою-лесбійкою, з усіма образливими синонімами, що додавалися до цього слова. Хтозна, чи цього хотілося мені спочатку, та я відчувала, що мені добре, коли бачу Тару біля ганебного стовпа. Та й у знищенні мого тексту вона зізналася. А тепер правда випливла на світ божий. Винуватицю викрили, і жертва трохи збадьорилася. Та всі мої товариші в класі з того листа, що його я оприлюднила, помітили тільки Тарину сексуальну орієнтацію.

Того ж таки вечора Тара написала мені на Фейсбук: «Навіщо ти так учинила зі мною?». Я відповіла: «Бо я тебе ненавиджу». Гадаю, тієї миті я справді почувала до неї ненависть. І та ненависть поїдала мене. Незабаром Тара стала об’єктом насмішок і кпин, і коли я зустрічала її в коридорі, то думала собі, що добре зробила. Не могла забути той січневий вечір, коли вона стерла мій текст. Той вечір, коли вона вкрала мою п’єсу. Тоді ж таки я злигалася з Лейлою. Вона навчалася в паралельному класі, то була гарна дівчина, з харизмою, добре вбрана. Якось вона підійшла до мене в кафетерії. Сказала, що я чудово вчинила, оприлюднивши того листа. Вона теж вважала Тару занадто задавакуватою. «Що ти робиш у суботу ввечері? — запитала Лейла. — Прийдеш до мене?»

Відтоді суботи в Лейли стали неодмінним ритуалом. Приходило ще декілька однокласниць, ми замикалися в її кімнаті, потихеньку цідили горілочку, яку Лейла цупила у свого батька, курили у ванній і писали Тарі образливі повідомлення у Фейсбук. «Курва, блядь, пиздолизка». Там було що завгодно. Писали, що ненавидимо її, обзивали найпослідущими прізвиськами. Ми були в захваті від того. «Здохни, блядюго. Лесба. Лярва».

Отакою я стала. Ще рік тому батьки випихали мене з хати, казали, щоб я спілкувалася з друзями, а я знай писала вихідними. Тепер я смалила горілку в Лейли і щовечора ображала Тару. Що дужче я збиткувалася з Тари, то більше мені здавалося, ніби вона мізерніє. Так, я любила її колись, а тепер тішилася тим, що паную над нею. Зустрівшись із нею в коридорі, я неодмінно її пхала. Якось ми удвох із Лейлою застукали її у вбиральні й відлупцювали. Я ніколи ще нікого не била. Давши їй першого ляпаса, я злякалася, здалося, що вона дасть мені здачі, що візьме наді мною гору. Але вона дала себе віддухопелити. Мене страшенно вразило, коли вона почала плакати, благати, щоб я перестала її бити. Мені так це сподобалося. Подобалося відчуття своєї могутності. Подобалося бачити, яка вона нікчемна. Ми лупцювали її за кожної нагоди. Якось я била її, й вона обдзюрилася. Потім увечері я засипала її образами у Фейсбуці. «Тобі краще здохнути, суко. Так буде найліпше».

Так тривало три місяці.

Якось уранці в середині лютого до школи підкотили поліційні автомобілі. Тара повісилася у себе в кімнаті.

*

Незабаром поліція таки дісталася до мене.

За кілька днів після трагедії, коли я збиралася до школи, до нас приїхали поліційні інспектори. Вони показали мені кілька сторінок повідомлень, які я надіслала Тарі. Тато покликав нашого адвоката, Бенджаміна Ґраффа. Коли поліціянти пішли, він сказав, що нам можна не хвилюватися, тому що поліція нізащо не доведе причинно-наслідкового зв’язку поміж моїми повідомленнями в Фейсбуці й самогубством Тари. Пригадую, він висловився так:

— На щастя, вона не лишила посмертної записки з поясненнями свого вчинку, а то Дакоті було б непереливки.

— На щастя? — вигукнула моя мама. — Ти розумієш, що ти кажеш, Бенджаміне? Від вас усіх мені блювати хочеться!

— Я просто роблю мою роботу, — почав виправдовуватися Бенджамін Ґрафф, — роблю все, щоб Дакота не потрапила до в’язниці.

Але вона таки лишила посмертну записку, і батьки знайшли її, коли прибирали в кімнаті. Тара довго пояснювала в ній, що воліє умерти, ніж і далі щодня зазнавати образ від мене. Родина Скаліні подала скаргу.

Знову поліція. І тоді я збагнула, що накоїла. Я вбила Тару. Наручники. Комісаріат. Кімната для допитів.

Бенджамін Ґрафф утратив самовпевненість. Навіть занепокоївся. Казав, прокурор хотів улаштувати показовий процес, який стане хорошим уроком всім, що тероризують своїх товаришів у мережі. Ішлося до того, що підбурювання до самогубства може розглядатися навіть як убивство.

— Тебе можуть судити як дорослу, — сказав він мені. — Якщо так станеться, ти можеш отримати