Читати книгу - "Амністія для Хакера"

Причина катастрофи виявилася найбанальнішою. Одного разу зателефонували доброзичливці з її роботи і відкрили йому очі. Та тільки зробили це надто пізно. Хоча, можливо, це й не мало значення. Назар побачив його лише один раз. Це був молодий чоловік. Так, нічого особливого — непотріб, звиклий швендяти по закордонах. Ще тоді, під час першого перебування Ірини в Польщі, зустрівшися з нею випадково, за неповний тиждень він устиг зробити все. Вона не була з ним щаслива. Знищивши все, що в неї було, він, звісно, не міг нічого дати їй натомість.

Дорогий Віталію, мені важко передати свої почуття. Спочатку це була розгубленість. Потім хотілося знищити цю погань. Потім, пішовши ва-банк, я намагався ще раз усе вирішити з дружиною. Але це вже була не та жінка, з якою можна говорити. Скінчилося судом, на якому я не зміг стриматися. Результат — я втратив можливість бачити власну дитину, яку також любив понад усе. Далі події розвивалися ще банальніше — горілка… Не буду про це. Як ти казав, щоб не спаплюжити світлої пам'яті про того, ще «старого» Назара.

А ось далі… Я також захворів, як здавалося спочатку, через власну дурість. Хвороба затяглася. Я досить швидко зрозумів, що це означає — все-таки фахівець із досвідом… Діагноз — «гострий лейкоз». І якщо зухвалий молодик, звиклий товктися по базарах та митницях ще може тішити себе якимись надіями, ілюзіями, то досвідчений лікар-гематолог цього задоволення позбавлений.

До речі, про молодика. Дорогий Віталію, ти гадаєш, після того, як він поламав моє життя, я почав виношувати плани помсти? Нічого подібного. Нічого такого мені на думку не спадало. Причина та сама, що і в тебе. По-перше, мораль, природна законослухняність не припускали навіть думки про таку річ, як убивство. По-друге, біль притупився. Мені навіть якимось чином вдалося не впасти остаточно, я зачепився якось у цьому житті, і ось… Словом, усе, що ти там говориш про перший шок, потім роздуми про сенс життя, бажання грюкнути на прощання дверима — все це дійсне і для мого прикладу. Так воно приблизно й відбувалося. Збираючись залишити цей світ, я не міг змиритися з думкою, що та погань, яка саме і заслуговувала б на таку долю, житиме, а йти з життя доведеться мені. Ця думка робила останні місяці мого життя просто-таки нестерпними. Тепер я знав, чим займатимуся впродовж відпущеного хворобою часу.

Відтоді, інтенсивно лікуючись, я розраховував дочекатися його чергового повернення з-за кордону. Мій стан був близький до божевілля. Дожити! Лише дожити якось, не померти до його повернення! Зациклившись на цьому, я продовжував виношувати плани і всього вигаданого мені здавалося недостатньо. Я не міг просто взяти і вбити його, так само, як і піти з цього світу без нього. Найнявши кімнату в будинку, де він жив, із вікнами на його під'їзд, я чатував, як мисливець, упродовж багатьох днів. І тут мені просто пощастило. Почалася зима. Він повернувся застудженим і кілька тижнів лікувався в дільничній поліклініці. Напевно, ця негідь добряче перемерзла десь у дорозі або по базарах, заробляючи «зелені» для своїх розваг. Щоразу, побачивши його, я збігав униз і йшов за ним. У тебе ніколи не з'являлося відчуття, наче тобі свердлять спину? Цього я вже ніколи не знатиму. Лікування, очевидно, просувалося мляво, і він кожні два-три дні відвідував поліклініку. Одного разу в мене від несподіваної думки навіть затремтіло всередині. А що, як існує свого роду вища справедливість? Адже я також довго вважав своє нездужання затяжним протіканням банальної застуди… Але справедливість, як ти знаєш, сама не встановлюється. І я вирішив їй допомогти. Маючи знання та знайомих інших лікувальних установах, здійснити це виявилося простіше, ніж я сподівався. Напевно, молоденька лікарка, побачивши бланк із фіктивним аналізом крові, що надійшов з лабораторії, мало не вигукнула щось на зразок: «Я ж думаю — щось тут не так! Он чому воно так мляво лікується!» І виписала пацієнтові направлення до онкодиспансеру. Так воно було? Звісно. Казала, напевно, — не хвилюйтеся, це проста формальність, нічого в вас немає… Саме так. А в диспансері з таким аналізом — прямісінько до мене. Адже це мій профіль. Час зайвий раз здивуватися, як маленький папірець іноді вирішує долю людини.

Відтоді він опинився повністю в моїх руках. Будь хто, потрапивши сюди на обстеження, стає підозріливим. Спробуйте переконати людину, яка потрапила до онкології, що в неї немає раку! Дуже важко. А тут ще й через мою «халатність» йому до рук потрапляє історія хвороби. Гострий лейкоз. Це вирок. Мушу віддати йому належне — хлопець виявився надзвичайно рішучим: думав, він мене задушить, притиснувши в ординаторській якось наприкінці робочого дня. Хотів усе знати. Коли і як, наче я не лікар, а провидець… А далі був шок, такий, яку мене. Не буду приховувати, я з задоволенням спостерігав розвиток його стану. Насправді не хворий, він, проте, прямував до тієї останньої межі разом зі мною. Ми наче йшли нога в ногу. Я старанно лікував його за всіма існуючими канонами. Знаючи все, він все-таки вірив, що можливо, вдасться видряпатися. Так, принаймні, мені здавалося. Хоча, можливо, я помиляюся. Тобі краще знати. Прийом протипухлинних препаратів у високих дозах викликав у нього цілком закономірну анемію. Від цього крутилася голова, він скаржився на кволість, нудоту, запаморочення, сприймаючи це як прогресування страшної хвороби. Його консультували наш професор та інші фахівці, не знаходячи, звичайно, ознак злоякісного захворювання, і всі заспокоювали, що він здоровий, що немає в нього ніякого лейкозу і його треба виписувати — лише підлікувати анемію. Ну, звичайно! Адже там усіх так заспокоюють. Той, хто потрапляє туди, відразу дізнається про цю кухню від сусідів по палаті. Одного разу він навіть у пориві відчаю дременув з власної ініціативи до Києва, до онкоцентру! Аналізи здав. Звісно, там йому сказали те саме. Їдьте, мовляв, за місцем проживання та лікуйте вашу анемію. Після цього він ще більше занепав духом.

Я спостерігав оце його просування до фінішу, в який він увірував повною мірою, і гадав, що все про нього знаю, не підозрюючи, що мій пацієнт, а водночас і жертва, у своїй гонитві за сенсом життя, яка, очевидно, притаманна багатьом, кому доводиться заздалегідь побачити останній рубіж, таємно від мене перетворився на кілера