Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

– Лише доброта! Муху даремно не скривдив…

– Після таких погонь ордени не гріх видавати…

З усіх боків лунали співчутливі голоси.

– Уморила погоня, – як звичайно, не кваплячись, заговорила дружина підполковника. Усі навколо затихли. Слухали кожне слово, які в купі набували ще більш вагомого значення. Згадавши улюблене слівце свого діда-мисливця з України, Валентина Петрівна наче проспівала. – Ло-вит-ва-а-а. Наші хоча й вдома спали, а о-он як хвилювалися. Місця не знаходили.

– Гола правда, Валюшо. Без втеч вимотуються…

– Зона виснажить! – Валентина Петрівна дивилася крізь чоловіків і жінок, які зібралися потеревенити біля магазину, підібгала губи, а потім видавила з болем несподіваним, якого від неї не очікували і не чули за час спільного життя в цьому проклятому Богом і дияволом місці: – І за день без втеч мій так вимотається – на вечерю лише вистачає. Посваритися ніколи. Посуд не встигну домити – спить. Ранком прокинуся – постіль уже холодна. На обід не щодня забігає. Ні вихідних, ні свят – служба. А служба ж – лайно перевиховувати… Жити ж коли? Ще не старий. Сорок п’ять стукнуло. У самісінькому соку чоловік такого віку.

– Ваша правда, Валюшо.

– Правильно, Валентино Петрівно.

Але жінка вже не чула й не бачила довколишніх. Та й розмовляла сама із собою. Дружина начальника несподівано прикрила обличчя долонями, її плечі, незважаючи на підкладені ватяні трикутнички, опустилися, затряслися, усміхнене обличчя зморщилося й стало сірим, як і очі. Валентина Петрівна залишила сумку з купленим, заспотикалася, задріботіла додому, раптово з впевненої в собі моложавої жінки-командирші перетворилася на немічну бабцю в одязі з чужих рук.

Усі здивовано поглядали вслід дружині начальника табору, слова якої завжди вагомі, як вирок. Що її могло так дійняти?

Валентина Петрівна, зникнувши в під’їзді, повільно підіймалася сходами. Ще не розуміла, що виявила перед сторонніми слабкість, про яку потім шкодуватиме. Розмова в душі зруйнувала «греблю». Та не вода – біль лився через насип розмитий; біль, нагромаджений десятиліттями. Про нього соромилася повідати навіть подушці. Жінка ненавиділа не лише двоногих нелюдів, звезених із неосяжної країни за колючий дріт, але й чоловікових товаришів по службі, саму зону з бараками й «запрєтками», сторожовими вишками, бурами, карцерами; ненавиділа люто те, що відняло в дітей батька, а в неї – чоловіка. Палкий і невтомний був – виснажував за ніч. Тепер же, за тиждень раз потурбує, й на цьому спасибі. Свято до наступної неділі…

Жінка несподівано зупинилася. Сльози, що ось-ось зібралися бризнути, висихали від жару, який розливався всюди від низу живота. Завтра неділя. Чоловік обіцяв повернутися раніше, та ще й на півтори доби. Тож вони залишаться наодинці… Подалі від усього світу. Завтра – їхнє свято. Свято таке бажане й неприборкане, як замолоду. Сьогодні все приготує…

Підполковниця розгублено подивилася на порожні руки. Де ж сумка з продуктами? Мрійлива посмішка зійшла з обличчя. Щоки спалахнули. Боже! Які слова вимовила там, біля магазину? На що скаржилася? Напружувала пам’ять, але сказане, як сполоханий птах, не поверталося на заклик.

Жінка спустилася сходами, та біля дверей знову завмерла. Не хотіла зопалу повертатися, зробити ще один необачний крок. Сумка стояла біля сходів магазину. Не розійшовся народ. Почала згадувати куплене, домашні припаси. Червоної ікри ще вистачить, а чорної і крабів треба підкупити. Іронічна посмішка промайнула на губах. Чого-чого, а ікри та крабів у будь-якому магазині – сила-силенна. Коли б із такою легкістю добути вибухівку або ще краще маленьку атомну бомбочку, то рвонула б усю зібрану в таборах погань, одним махом звільнила країну від скверни, яка причаїлася й шкодить народові всі ці довгі, нескінченні десятиліття. Лише так можна повернути колись невтомного й палкого чоловіка…

Валентина Петрівна мимоволі глянула на «больнічку», обгороджену «колючкою» не менше, ніж зона. Співчуття до хворих не мала. Зек – він усюди зек: у робочій зоні, в дорозі, на ліжку в санчастині. Головний лікар, пам’ятаючи клятву Гіппократа, сумлінно виконувала вимоги медслужби, але не пробачала найменшого огріху ні хворим, ні медперсоналові. Не розуміла, як «вільняшки» можуть злигатися з поганню. За холодну стриманість зеки й вільні дали їй прізвисько Статуя. Прізвисько, як і біломармурову поставу, Валентина Петрівна носила гідно.

Ніхто не здогадувався, який вируючий темперамент приховував білий халат. Ні жестом, ні поглядом жінка не видавала своїх почуттів. Лише у відпустці, на морі або на схованій поміж корабельних сосен дачі багатомісячна пожежа обвуглювала білизну халата головного лікаря, плавила неприступну Статую, спопеляла разом із партнером і її саму. Володарку вогню.

Відпустку Валентина Петрівна ділила навпіл: узимку й улітку. Підполковник пишався, що дружина без нього не витримує більше двох тижнів… Господар зони ходив із високо піднятою головою, а товариші по службі заздрили взаємній відданості подружжя…

Дружина Бугрова сказала замполітові, що чоловік хворий. Але капітан не хворів. Відомий на весь табір непитущий замкнувся в домашньому кабінеті й нікого не впускав. І Тетяна Миколаївна намагалася не турбувати чоловіка. Бугров сидів наодинці з пляшкою; пив не на святі, не на урочистостях; дивився на склянку й починав розуміти підполковника й тих, хто в цьому проклятому місці вживає сугрів для «прочищення мозку, ясності думки та підтримки належної постійної температури в негоду».

Два дні «не висихав» Бугров. Дві доби відлежувався. Перед вечором, коли ось-ось повернуться робочі команди в зону, попрямував до озера. Провітритися. Тріщала голова. Нило тіло. Та понад усе боліла душа. Тайга й згарище, чисте небо й невелика драговина – довкілля нагадувало про останній вечір погоні.

– Ба-а-арсе! – вигукнув капітан та кинувся вперед.

Через крок він збагнув, що темніє пеньок сосни, а неподалік – схожий кущ; кущ із листям, оббитим і обпаленим не вогнем автомата – морозцем.