Читати книгу - "Любов у спадок"

Але одного чудового дня все таки скінчилося.

— Дивися! — вони в'їхали на вершину, й Річард вказав рукою кудись вдалину.

Займався свіжий ранок, у гіллі голосно щебетало птаство, вітаючи новий день. Дівчина стомлено підняла голову й глянула туди, куди вказував шотландець.

Дорога привела їх на вершину високої гори, що панувала над околицями. Внизу, під ними, розстелялася велика горбкувата долина. Зелені з фіалковим полиском пагорби, порослі вересом, плавно розрівнювалися й розчинялись у синьо-зеленому серпанку. А там, у цій незбагненній синяві, плавно й величаво дихало щось живе, ніби величезний дракон із казок, які розповідала їм на ніч Кетрін. Свіжий вітер, що прилетів звідтіля, дихнув їм у обличчя й приніс із собою незнайомий хвилюючий запах. Еріка була настільки заворожена цією незрозумілою величезною істотою, котра ховалося за обрієм, що навіть не відразу помітила жовтаво-сіру пляму на рівнині, на яку вказував їй Дік.

— Ось і Едінбург, — махнув лицар рукою кудись на північний схід. — Нам потрібно перетнути цю рівнину, й до наступного ранку будемо під міськими стінами.

— Діку, а що там? — дівчина захоплено піднялася на стременах, намагаючись розгледіти невідому істоту в синьому тумані.

— Там море, — з посмішкою сказав він, милуючись її розпашілим від цікавості обличчям. — Ти що, ніколи не бачила моря?

Еріка замотала головою.

— О Боже, невже я побачу його? Справжнє море… Діку, це чудово! Я так мріяла…

У неї навіть втома минулася. Схотілось розпростати руки й полинути туди, в цю синю невідому далечінь, що так звабливо мріла попереду. Ах, як шкода, що вони не вміють літати… Не довелося б спускатися цими крутими схилами, збиваючи ноги собі й коням.

— Не треба так квапитися. Гадаю, тобі воно ще набридне, — зауважив Річард. — Новачків на кораблі зазвичай страшенно заколисує. Якщо, звісно, нам взагалі вдасться сісти на корабель, — із сумнівом додав він.

— Чому б це нам не вдалося? — здивувалась Еріка.

— Бо Дуглас не такий дурень, як ти, напевне, думаєш, — він пришпорив коня. — За міські стіни ми, може, й потрапимо, але ось у порту на нас, певне, чекатимуть його люди.

— А як же ми потрапимо на корабель? — розгубилася дівчина.

— Придумаємо що-небудь, — байдуже відгукнувся шотландець, позіхаючи. — А зараз ми доїдемо ген до того лісочка й трохи поспимо. Ти теж стомилася, чи не так?

— Чого це ти став раптом такий добрий? — скептично поцікавилась вона.

— Просто наша подорож закінчується, — знизав плечима Дік.

— І я більше не набридатиму тобі, — продовжила Еріка. — Щоправда, тобі доведеться трохи потерпіти… До того моменту, коли доправиш мене до короля.

Вона гордовито поїхала вперед, спускаючись крутою стежинкою. Річард гмикнув.

— Якось уже дотерплю, — тихо сказав він сам собі.

Схили справді виявилися крутими, і вже зійшло сонце, коли вони спустилися. Ліс біля підніжжя гори перетинав доволі крутий яр, то там, то тут із зелених чагарів стирчали величезні камені, немов охоронці на варті. Мандрівники розташувались у затишній розпадині між великих каменів, які утворювали півколо, та взялися розсідлувати коней.

Еріка зачаровано провела рукою по синявій поверхні каменю.

— Мені здається, він дуже старий… — замислено мовила вона. — Якесь дивне місце. Нянька розповідала мені, що вони ще зустрічаються в дрімучих лісах.

— Хто? — запитав Дік, який уже діловито волочив цілий оберемок хмизу.

Виявляється, поки вона тут розглядала таємничі камені, він устиг назбирати дров.

— Ну, ці прадавні капища з каменів — кромлехи. Це священні місця, де молилися друїди. Кажуть, ночами це каміння світиться.

— Тобі потрібна нова сукня, — ще діловитіше зауважив шотландець, скидаючи свою ношу на землю.

— Що? — здивувалася дівчина.

— Я кажу, тобі потрібен новий одяг. Цей не годиться. Якщо ти збираєшся в'їхати в Едінбург у цій сукні, то краще вже відразу кричати на повен голос: я наречена, яка втекла від Вільяма Дугласа, за мене обіцяно винагороду!

Еріка відволіклась від побожного споглядання загадкових менгірів і засичала, як розлючена кішка:

— Не смій називати мене нареченою Дугласа!

— Ну, можеш горлати, скільки заманеться, а суть від цього не змінюється, — посміюючись, заявив Дік. — Гадаю, такою тебе вважає вже вся Шотландія.

— Гаразд, що ти пропонуєш? — роздратовано поцікавилась вона. — Де я візьму новий одяг? Може, виткати його з соснової глиці?

— А що, непогана ідея, — схвалив Річард, підходячи до свого сірого жеребця. — Можливо, це хоч трохи виправить твою колючу вдачу.

— Це в мене колюча вдача?! — Еріка задихнулася від обурення. Вона зібралася дати гідну відсіч таким вочевидь несправедливим заявам, але здивовано витріщилася на шотландця, який уже сидів верхи. — Ти куди?

— Хочу проїхатися до найближчого селища, дізнатися, що та як, — невиразно озвався лицар. — Тут неподалік, миль за десять, тримає харчевню один мій старий знайомий… Заодно спробую знайти тобі якусь одежину. Шкода, звичайно, але доведеться знову на якийсь час перетворитися на хлопця.

— Ти що, залишиш мене саму? — жалібно запитала Еріка.

— Слухай-но, я