Читати книгу - "Любов у спадок"

Йому стало зовсім спекотно від таких думок.

— Добраніч, — зітхнула Еріка.

Ось і зігрівся, похмуро подумалося йому.

— Добраніч, — буркнув шотландець, загортаючись у плед.

Зараз він здався закоротким і зовсім не грів.

Прощання з Гілбертом вийшло якимось незугарним. Еріку не полишало відчуття, що вона зраджує брата, залишаючи його біля руїн Тейндела.

— Може, ти все-таки поїдеш із нами? — з надією запитала вона.

Той тільки затрусив головою, судомно втягуючи її в плечі. При денному світлі він здавався малим пташеням, викинутим із гнізда: блідий, худенький, якийсь ніби аж прозорий. Із широкого коміра жалісно стирчала тоненька шия, на якій трохи косо сиділа патлата, зовсім сива голова. Але найголовніше — погляд… Він зацьковано бігав, виказуючи на смерть перелякану людину. Видно, вони з Діком учора вкрай налякали його розмовами, роз'ятрили душу спогадами. Еріка не витримала й відвернулася. Несила більше дивитися в напівбожевільні Гілбертові очі, адже вона пам'ятала його зовсім іншим.

Брат із сестрою обійнялися. Річард Далхаузі стояв осторонь, не бажаючи заважати. Нехай попрощаються… Він відійшов до коней, старанно закріплюючи упряж. Перед ними з Ерікою лежав довгий шлях, і хтозна, чим він мав скінчитися для них. Дік із подивом зрозумів, що вже майже зрісся з цим «ми». Вони. Він і Еріка. Ніби якимись чарами вони виявилися пов'язані між собою; як голка з ниткою — куди він, туди й вона… Він посміхнувся. Швидше, навпаки. Куди її понесе, там і він виявляється. Ні, треба щось із цим робити. «А що робити?» — скептично запитав хтось у нього всередині. «Вона знайде короля Едуарда, отримає свою спадщину, і ви розійдетеся. Ця дівчина не для тебе, Річарде».

Настрій у нього різко погіршав. Саме так і буде. Звичайно, вона йому не пара. Еріка Тейндел сама доволі виразно йому натякнула про це, коли запропонувала гроші. Він їй потрібен як найманець і ставитися до неї повинен тільки як до ділового партнера. Учора мріяв про всілякі дурниці біля багаття, і цілком даремно.

— Швидше там! — брутально поквапив дівчину. — Довгі проводини — зайві сльози.

Еріка ще раз рвучко обійняла брата, пригорнула до себе.

— Не їдь, — раптом попросив він.

— Я не можу, Гіле, — спробувала пояснити вона. — Я мушу…

— Ти їдеш, бо він їде, — впевнено заявив Гілберт, відсторонюючись і серйозно дивлячись на неї своїми прозорими очима.

Дівчина розгубилася. Відчула, що червоніє.

— Звідки ти взяв? — запитала трішки невпевнено. — Ти помиляєшся, Гіле, я їду зовсім не тому… Потрібно повернути все, що належить нам по праву. Я повернуся, і все буде добре! Я хочу, щоб усе було, як і раніше! У Тейнделі знову житимуть люди…

Він тільки похитав головою. Вітер бавився його сивими пасмами, обгортав навколо голих ніг надто просторий одяг і робив його схожим на ченця-жебрака.

— Нехай буде з тобою Господь, сестро, — серйозно сказав хлопець і взяв її руку в свою. — Зараз мені соромно, й навіть здається, що я можу поїхати з тобою, але я знаю, що це триватиме недовго. Варто мені відійти від цього місця на кілька миль, як я починаю… хворіти. Мені страшно, Еріко.

Він зітхнув, і його вузенькі плечі опустилися, як перебиті крильця в малої пташини.

— Я нікуди звідси не піду. Пробач, але я боюся їх… А тепер боятимусь і за тебе, — його очі зненацька блиснули божевільним вогнем. — Пам'ятай, що це проклята спадщина, не торкайся до неї! Прощавай.

Гілберт ніяково махнув рукою і, не дивлячись на неї, швидко побіг кам'янистою стежинкою нагору. Незабаром його сіра пошарпана ряса перестала миготіти між дерев і каміння.

— Їдемо? — запитливо підняв брову Далхаузі.

Еріка мовчки видерлася на свою конячину.

— Так, їдемо… — вона рішуче вдарила п'ятами гнідій у боки й непомітно втерла сльози долонею.

…Шлях до Едінбурга виявився нелегким. Ночівлі під відкритим небом, безперервна їзда верхи, яка морила й виснажувала. Їхали здебільшого ночами, а вдень відсиплялися в якихось нашвидкуруч знайдених схованках. Одного разу за ними ледь не почалася гонитва, та Річард вчасно звернув із шляху, вклав коней та замотав їм морди плащами. Прогримотіли по камінню кінські копита, якісь похмурі вершники в цілковитому мовчанні промчали повз них, і все стихло. Втікачі так і не довідалися, чий то був загін — може, Дуглас розіслав за ними своїх вояків, а може, ці люди й не мали до них ніякого відношення.

Еріка вже згубила лік дням. Усі вони злилися в одну тягучу й одноманітну їзду, звичний біль, коли потрібно було змушувати себе сісти в сідло, й довгоочікуваний відпочинок, коли вона сповзала з коня й падала на землю, простягалась у блаженнім спокої. На лихо, літо стояло дощове, і їх полоскало зі справжньою заповзятливістю, так що дівчина вже й забула, що існує сухий одяг. Що не день вона почувалася гірше й останні два дні трималася на самій лише впертості. Ночами знову почало різати в горлі, язик спухав і ледь повертався в пересохлій гортані, але вона вперто не сходила з коня, ранками в знемозі падаючи на мокру землю. Їй не хотілося