Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."

Тепло попрощавшись, глянули один на одного востаннє та й розійшлися навіки. Юнак залишився без родинної опіки. З квітня він у складі кінного відділу Богданівського полку через Іскрівку, Кочубеївку і Диканьку попрямував на Харків. Полк перебував у резерві і з огляду на успішну акцію передових сил не потребував брати в ній участі — "не вигружався з вагонів аж до самого Харкова".

Під Білгородом, що на кордоні України і Росії, богданівці зустрілися з кінною сотнею 2-го Запорозького полку, що, як і вони, входила до складу Запорозької дивізії Зураба Натієва. Серед козацтва сотні Сашко зустрів гімназійних товаришів. Вони й підбили його перейти до їхньої частини. Разом із друзями Шаруда охороняв кордони Української Держави.

Напередодні присяги на вірність гетьманові та Українській Державі, яка мала відбутися в Харкові, поручник Петро Дяченко з 2-ї чоти кінної сотні та його помічник Дубина скликали на станції мітинг. Петро Дяченко закликав козаків не присягати гетьманові. Майже 200 вояків, у тому числі й Олександр Шаруда, підтримали поручника Дяченка. "У той час пригадав я слова дядька Юстима і подякував Богові, що направив мене на добрий шлях", — зазначав Олександр Шаруда.

Попри це, бунтівників з армії не виставили. Петро Дяченко, Іван Дубина, Олександр Шаруда та інші продовжували захищати кордони нашої держави.

Після антигетьманського перевороту, в січні 1919 р., кінну сотню Римського-Корсакова було розгорнено в Окремий кінний партизанський дивізіон ім. Петра Болбочана, а тоді і в полк. Через хворобу його командира Римського-Корсакова Петро Болбочан доручив полк Петрові Дяченку.

Після того як 22 січня Омелян Волох з наказу Петлюри арештував Петра Болбочана, багато старшин уже не вірили в успіх української справи, дехто з них покинув українське військо і помандрував на Дон шукати долі в Добровольчій армії. Одним з них був і Римський-Корсаків. Про це у своїх споминах пише Петро Дяченко.

Бунчужний Олександр Шаруда теж написав спогади про свою участь у Визвольній війні, але їх досі не опубліковано, окрім маленького уривка в журналі "Дороговказ". Навіть невідомо, чи збереглися вони. Завдяки Ларіону Липовецькому знаємо лише, що Олександр Шаруда побував у денікінському полоні, а тоді ще й у полоні у Волоха. Випало полтавцеві ще й вдавати із себе червоноармійця в Таращанській дивізії. Та невдовзі він таки потрапив до своїх, у лави загону подільського отамана Ананія Волинця…

Після поразки Визвольних змагань юний ветеран опинився в Польщі, у вадовицькому таборі для інтернованих, звідки втік до Чехо-Словаччини, де проживав до початку Другої світової війни. Очевидно, на той час він вже був членом ОУН, бо виконував "різні функції з доручення Проводу ОУН". Був арештований гестапо, але врешті вийшов на волю. Наприкінці війни, напередодні приходу Красної армії, вирушив на захід. Опинився аж у Канаді, в Торонто. Тут став членом ветеранської організації — Союзу бувших українських вояків, — дисциплінованим, активним і жертовним, як зазначали друзі.

За вірну службу Україні еміграційний уряд нагородив бунчужного Олександра Шаруду Хрестом Симона Петлюри і Воєнним хрестом.

Зустріч Нового 1970 року була останньою у його житті. Вже 17 січня 5-та станиця Союзу бувших українських вояків відпровадила тіло товариша на вічний спочинок. Поховали його з вояцькими почестями.

Над могилою, вкритою вінками і квітами, прощальне слово виголосив голова Генеральної управи СБУВ підполковник Ларіон Липовецький. "У житті часто буває так, — промовив він, — що довгими роками живемо спільним громадським життям, належимо до одної організації, працюємо для одної ідеї, а один одного не знаємо. Так, як це було колись на фронті: не питали побратима, якої він віри, яких він поглядів, бо на це не було ні часу, ні потреби, бо одному Богові молилися і одного спільного ворога мали перед собою. Якби покійний побратим О. Шаруда не залишив по собі свій широкий і вартісний життєпис, який нам було передано вже після його смерти, то залишився б він у нашій пам'яті як прикладний, активний і жертовний побратим, забираючи із собою в могилу незнане нам своє багате, тяжке і високоідейне минуле. Над свіжою могилою св. пам. О. Шаруди низько хилимо наші чола".

Виконуючи обов'язок перед покійним товаришем, побратими помістили в журналі "Дороговказ" "перший уривок із спогадів про його тяжкий вояцький шлях". Сподівалися продовжити публікацію, та наміри лишилися намірами.

Яка доля рукопису? Мабуть, лежить, покрившись шаром пилу, в родинному архіві чи архіві журналу "Дороговказ", який давно вже припинив своє існування. Як знайти ці цінні спогади бунчужного Армії УНР?

Роман КОВАЛЬ

Джерела

Дороговказ: орган вояцької думки і чину. — Торонто, 1966. — Січень — березень. — Ч. 9 (28). — С. 27.

Л-кий І. (Липовецький І.) Бунчужний Олександер Шаруда//Дороговказ: орган вояцької думки і чину. — Торонто, 1970. — Січень — березень. — Ч. 27(46). -С. 20–21.

Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк, 1956. — С. 70.

Шаруда О. Від богданівців до Чорних запорожців (уривок із життєпису) //Дороговказ: орган вояцької думки і чину. — Торонто, 1970. — Січень — березень. — Ч. 27 (46). — С. 8.

На світлині — Олександр ШАРУДА. Копія.

"Гриць не боявся смерті"

Гортаючи справи архіву Української господарської академії в м. Подєбрадах, знайшов я роботу студента агрономічно-лісового факультету Максима Ломацького "Вспомин про смерть командира Богдано-Дорошенківського куреня 1-ї Запорозької дивізії".

Цей "Вспомин…" є хвилюючою розповіддю про героїчне життя хорунжого 3-ї ("Богданівської", або "Богдано-Дорошенківської") сотні полку Чорних запорожців Гриця Хмеленка, народженого на хуторі Хмарин біля м. Лозової на Катеринославщині 1897 року. Ось уривок цієї розповіді:

"…Гриць не боявся смерти.

— Що значить моя кров, маленького чоловіка, порівнюючи з морем крови, пролитої за Україну? — говорив він.

І дійсно він готовий був на смерть щохвилини.

До неї був готовий уже давно.

Зараз по закінченню гімназії у своїм ріднім місті Лозовій на Катеринославщині року 1915 його було покликано на Світову війну, на цю безглузду бойню народів, де потоками текла і українська кров за інтереси свого ката. Своїм чутким серцем Гриць відчув цю велику кривду, відчув її ще гостріше тоді, коли був на Галицькому фронті і бачив перед собою "ворога" — того ж рідного йому по мові, по звичаю, по крові галичанина.

Боліло серце Гриця, коли горіли українські села, коли голосили на рідній йому мові українські жінки та діти. В його душі росла тоді ненависть до тих, хто викликав цей жах…

Як звільнитися 40-мільйонному українському народові від рук катів?..

"Боротьба, збройна боротьба до загину, кров за кров", — вирішив він…

Не довго довелось і чекати. Насупились хмари і над московським катом. Вдарив грім революції,