Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

Тільки стукнувшись задом об вулик і почувши, як загрозливо загули в ньому бджоли, я на мить одірвав погляд від привида, щоб нагледіти шлях до втечі. Так само задкуючи, я переліз навпомацки через погрібню.

І вже як зайшов за свинарник, лише тоді, востаннє кинувши погляд на привид, повернувся і дав драчки.

Загорожу я перескочив з ходу, навіть не зачепивши верхньої ворини. Такому стрибкові міг би позаздрити колгоспний жеребець Електрон.

Я біг вулицею, весь час озираючись, чи не женеться за мною привид старого Захарка. І часом мені здавалося, що позаду в темряві щось біліє. Тоді я вмикав надзвукову швидкість, бо навіть вітер уже у вухах не свистів.

Я не пішов, звісно, спати в хату, але й надворі лишатись побоявся. Заліз у сарай, де стояла наша корова Контрибуція, і зарився там з головою в сіно. Мені треба було, щоб поряд була жива душа, хай навіть коров'яча. Мене заспокоювало її сонне зітхання. Під ці зітхання я й заснув нарешті.

РОЗДІЛ VI

о

І дивно, незважаючи на такі страшні переживання, мені нічого-нічогісінько не снилося в ту ніч, і я спав як убитий. Тільки заснув, як одразу й прокинувся. Уже був ранок, і мати доїла Контрибуцію. Коли я заворушився, вона одразу побачила мене і не здивувалася. І не лаяла. Тільки спитала насмішкувато:

— Ну, як риба? Щось не бачу.

Дід таки повірив моїй брехні про нічну рибалку з Бар-дадимом, а той увечері так і не приходив.

— Та...— махнув я рукою: мовляв, не питайте, нема чим хвалитися, і, вибравшися з сіна, боком, ховаючи під сорочкою апарат, вишмигнув повз матір із сараю.

До Бардадима! Негайно! Поки він не прийшов. Бо подумає, що я таки насправді вкрав. Може, вмовлю. Все йому поясню. Все-все! Там же в апараті доказ. Ой, тільки б вийшло щось на плівці. Тільки б вийшло.

У голові в мене все крутилося, стрибало і перевертало-

ся...

Бардадим, пирхаючи, умивався на подвір'ї біля криниці.

Я важко зітхнув і рішуче підійшов до нього.

— Гришо!

Він підвів на мене мокре обличчя.

Я простягнув йому апарат.

— Бий, Гришо! Бий! Це я твого апарата вкрав. Бий! — Я підставив йому свою пику і замружився, чекаючи Удару.

Але удару не було.

— Для чого брав? — пробасив Бардадим...

— Привида вночі знімав... На Горбушиній могилі.

— Зняв?

— Зняв.

— Бре!

— О! — черконув я себе долонею по шиї.

— Ану ходімо проявимо.

— Ходімо,— писнув я, ще не вірячи, що так легко минулося.

На ходу втираючись рушником, Гриша повів мене в хлівець, де в нього була обладнана фотолабораторія.

Потім у цілковитій темряві, що аж очі боліли витріщати, він щось клацав, шарудів плівкою, хлюпав у якихось мисочках. Я тільки догадувався, що він дістає з апарата плівку і пхає її у проявник, промиває і знову пхає у фіксаж.

Я з трепетом ждав.

Невже нічого не буде?

Нарешті він одчинив двері хлівця і вийшов, тримаючи в руках мокру плівку. І одразу підніс її до очей, роздивляючись.

— Ну що? Що? Що? — аж підскочив я од нетерпіння.

— Та цить! — кривився він спершу і мружив очі, вдивляючись у плівку. І раптом вигукнув:

— Єсть!.. От чорт!.. Єсть!.. Щоб мене грім побив, щось єсть!.. От чорт!..

Обличчя в нього було по-дитячому розгублене.

— Дай! Дай! — схопив я його за руку.

І він, що іншим разом обов'язково дав би мені за таке ляща, покірно схилився, показуючи мені плівку.

Ой! Єсть! Таки єсть! Правда, не дуже чітко, навіть дуже не чітко, але єсть! Видно білий обрис Горбушиної каплиці (негатив же!) і на ньому темний силует — тулуб, руки, а голови нема...

Мене враз охопило таке почуття, що я й переказати не можу. Ото є російське слово «восторг». Так ото саме той «восторг» мене охопив. Бо в цьому є оте «вос», що ніби догори підносить. А мені здалося, наче я стою вже не на землі, а на якійсь повітряній подушці (як оті сучасні кораблі). І та подушка росте й підносить мене все вище й вище.

Матінко моя! Невже ж це я зробив таке, чого ніхто в світі ще не робив! Сфотографував привида, живого привида сфотографував!

— Ану, розказуй, як це було! Тільки не бреши, бо...— Бардадим підніс мені до носа свій кулачище. Але я спокійно одвів його від свого носа. Чого мені боятися? Чого б це я брехав?

І я розказав Бардадимові чистісінько все, навіть як наввипередки хропли племінник-москвич і льоха.

— Чортівня якась! Привид! — знизав плечима Бардадим.— Який у біса привид? Нема ніяких привидів! Які можуть бути привиди? Люди в космосі літають, а ти — «привид».

І тут я йому видав суть теорії про цілком наукове перевтілення за законами фізики розуму і душі людської у привиди.

— Тю! — сказав Бардадим.— Дурницю якусь верзеш — купи не тримається.

Але в очах його не було переконання. Швидше були непевність і збентеження. Бардадим, чесно кажучи, не був відмінником. Він більше вмів працювати руками, ніж головою. Що-що, а академіком він не стане — це точно.

— А що ж тоді це таке, як не привид? — спитав я.

— Лихий його зна! Може, хтось перевдягнувся, щоб тебе налякати.

— А голову куди подів? Одрізав на врем'я? І ніг не було. Він наче в повітрі витав... Я ж бачив.

— Ну, от хай плівка висохне, надрукуємо — буде видніше.

Зненацька із-за тину вигулькнула голова Антончика Мацієвського.

— Га? Що? Є щось? Є? — криво усміхнувся він.

Я кинув на нього вбивчий погляд і одвернувся.

— Ну чого ти? Чого? Мене мати не пустила. Клянусь. Що я — винен? Замкнули в хаті. Клянусь.

Я мовчав, не дивлячись на нього. Тоді, звертаючись до Бардадима, він знову спитав:

—