Читати книгу - "Мальва Ланда"

— Ви збираєтесь їх відкрити? — спитав Бумблякевич.

— Звичайно. Хочу знати, на якій стадії зупинилося оживлення. Сподіваюсь, ви не з лякливих?

— Ні. Аби-но все це скорше скінчилося!

— Я теж нічого не боюся, — сказала Емілія. — Можете на мене розраховувати.

— Ну, тоді нам море по коліна, — засміявся Джавала. — Ану, пане Бумблякевич, берімося за віко.

Віко було важке, а може, і не так важке, як якась сила притягала його до труни і не давала здвигнути. Щось мовби там зсередини притримувало віко.

— Ану-ну, ще трішки! — крекнув Джавала, і ось нарешті віко піднялося, і що вище вони його піднімали, то усе легшим ставало, аж поки не зняли зовсім та не поклали на землю.

— Боже мій! — скрикнув Джавала, а Бумблякевич тільки огокнув і пошкрябав потилицю.

В труні, наче жива-живісінька, лежала сама пані княгиня фон Шруботяг.

— Які вони подібні! — сказав Бумблякевич. — Мов одна людина.

— А як збереглася! — додала і своє Емілія.

— Думаю, що їм уже небагато зосталося до оживлення, — сказав Джавала. — Мусимо квапитись. Берімося за друге віко.

І друге віко так само чинило опір, навіть ще дужчий, ніж перше, але таки було подолане, і всі побачили у труні вилитого Теодора фон Шруботяга. Мав лискуче волосся і щоки з рум'янцем, червоні вуста мовби хто підмалював.

— Шкода, що княгиня раніше нічого не говорила мені про цих своїх предків, — зітхнув Джавала. — Я давно би вже був ними зайнявся. А так тепер доведеться братися до чорнової роботи.

— Що ви збираєтеся чинити? — спитав Бумблякевич.

— А як ви гадаєте? — таємничо всміхнувся Джавала, і в Бумблякевича від страшного здогаду запаморочилося в голові.

— Невже ви…

Але Джавала не дав йому договорити, приклавши пальця до вуст.

— Мовчіть. Еміліє, підіть хутенько на кухню. Я там бачив сокиру.

— Вже лечу! — зраділа карлиця, що й вона врешті стала в пригоді.

Джавала роззирнувся по залі, схопив одне з крісел, перевернув його і двома ударами ноги виламав дві ніжки.

— Ні, я цього не витримаю, — пробурмотів Бумблякевич. — Щоб ото за якийсь нещасний тиждень пережити аж стільки пригод? Та що я вам Гуллівер, чи яка мара?

— Шановний, — мовив Джавала, — якщо ви не допоможете мені, то можливо, ця пригода буде останньою у вашому житті.

— А що я повинен робити?

— Загостріть ось ці дві ніжки.

Емілія подала тремтячими руками сокиру. Дерево було тверде і відколювалося скалками, а сокира застрягала у паркеті.

— Гі-і! — сплеснула в долоні Емілія. — Що ви зробили з моєї підлоги? Не можна обережніше?

— Можна, але це буде довго.

— Давайте кілки, — звелів Джавала пошепки. — Я буду приставляти їх до грудей, а ви бийте обухом.

— До яких грудей? — сполотніла Емілія.

— Таж не до ваших, — заспокоїв її Джавала. — Ну, ви готові?

— Готовий, — зітхнув Бумблякевич.

Джавала приклав кілок до грудей князя й кивнув:

— Давайте!

Бумблякевич перехрестився і зі всього маху опустив обух на кілок. Кілок пробив сорочку і застряг поміж ребер. І в цей мент з горла князя вирвався крик, що нагадував виття вовка, крик цей вдарився об склепіння зали і понісся луною по замку, безмежно повторюючись і розсипаючись по усіх закутках.

— Він живий! — зойкнула Емілія.

— Де там! — відказав Джавала. — Він конає! Але нізащо не дивіться йому в очі!

Бумблякевич вдарив сокирою вдруге, і знову пролунав крик, але цього разу рука князя схопила Джавалу за зап'ясток. Коли сокира опустилася втретє, струмінь крови — прудкий і сильний — вдарив Джавалі в обличчя, осліплюючи його. Кров була крижана і обпікала холодом.

— Пустіть мене! — захарчав упир.

— Бий! — гукнув Джавала, спльовуючи просто в домовину.

Бумблякевич скривився від огиди, але таки зібрав усі свої сили і гупнув сокирою в кілок так, що той увійшов до половини. Кров упиреві бухала тепер також із ніздрів, поступово змінюючи барву, доки не перетворилася на чорну смолу. Тієї ж миті шкіра князя пожовкла, згрубіла і почала лущитися. Очі побіліли й запалися, волосся посивіло, скуйовдилося й обсипалося побіч голови, котра поступово набирала обрисів черепа. Ось уже розповзлися потріскані губи, оголюючи жовті ікла. Нігті на руках почорніли і випали. Незабаром у чорному костюмі зостався лише кістяк, обтягнутий сухим пергаментом шкіри. У кістяку ще тліло життя — він здригався і зуби його цокотіли.

Джавала відпустив кілок і струснув руку упиря. Фаланги пальців розсипалися. Запах гнилі й плісняви запанував у повітрі.

Бумблякевича нудило, хотілося негайно тікати — куди-небудь, аби лише якнайдалі від цього замку, але чекала ще одна така сама гидка процедура, і невмолимий Джавала вже приставив другого кілка до грудей старої княгині. Джавала виглядав страшно — на обличчі і вбранні застигла темна кров.

— Ну, не тягніть, — підганяв Бумблякевича. — Не знати, чи маємо ще час.

Бумблякевич підступив до труни, розмахнувся і вдарив по кілку. Княгиня розкрила нажахані вирячені очі і закричала на весь свій роззявлений рот, в якому клекотіло полум'я язика. Бумблякевичу здалося, що там, у її горлянці, розверзлося саме пекло і що він навіть бачить душі грішників, які караються в ньому. Чому він тоді загапився, ніколи пізніше не міг збагнути, можливо, тому, що задивився в княгинині очі і, хоча нічого крім білих і налитих кров'ю білків там не угледів, а якусь мить таки прогаяв.

— Бий! — гаркнув Джавала, бачачи, як княгиня з усіх своїх сил зривається з домовини.

Сокира злетіла вгору, але княгиня встигла таки вхопити магістра за руку і, смикнувши до себе, іклами впитися в шию. Обух сокири поцілив княгині в голову, Джавала вирвався, але на шиї у нього запульсувала кров.

— Бий! — знову гукнув.

І Бумблякевич нарешті влучив у кілок, заганяючи його так, що було чутно, як другий кінець вдарився у дно труни. Упириця забулькотіла цілим фонтаном чорної крови й теж почала розкладатися на очах, виповнюючи приміщення смородом.

Джавала важко дихав, а з шиї цебеніла кров. Емілія десь роздобула шмат білої тканини й хотіла забинтувати, але магістр не дозволив.

— Ні-ні, не можна. Від укусу упиря я теж можу стати упирем, якщо з мене не витече вся заражена кров.

— Здається, її вже достатньо витекло, — сказав Бумблякевич.

Джавала сумно похитав головою.

— Невідомо, чи достатньо. Крім того, це не є аж такий певний спосіб. Цілком можливо, що я таки заражений. Однак я думаю, що відчую ці ознаки і тоді вас попереджу. Пане Бумблякевич, мусите зробити для мене ще цю останню послугу. Коли я вам скажу, що чую, як стаю упирем, забийте мені в груди кілок.

— Ні! — скрикнув Бумблякевич. — Цього вже забагацько!

— Наберіться мужности! — гримнув