Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

Подивився змій на те море, подивився і став на тім боці та й стоїть, а бичок пробіг ще трохи, коли дивляться — хатка стоїть. Зайшли вони в ту хатку, а там всього і їсти, і пити, чого тільки душа забажає, те й є, — так на столі і стоїть. От вони напилися, наїлися, віддихнули трохи, а бичок їм і каже:

— Ну, дітки, чи вас до батьків одвезти, чи, може, ви тут зостанетесь?

— Та ми вже, — кажуть, — останемося там, де ви будете, уже будемо разом з вами жити до кінця віку.

— Я вже, — каже бичок, — не хочу жити на світі, заріжте мене, м’ясо поїжте, а кістки в стріху заткніть, то виросте з моїх кісток Чуйко й Буйко. Вони вам стануть у великій пригоді.

— Як же ми вас заріжемо? Ви нас від смерті оборонили, а ми отце вас будемо різати?!

Ото як зачав бичок, як зачав умовляти, таки зарізали його, м’ясо з’їли, а кістки застромили в стріху, як казав бичок, і живуть собі обоє в тій хаті. Він ходить на охоту, а вона дома остається: то витопить та їсти зварить, то піде до того моря та води принесе, щоб було що пити, як брат вернеться з охоти. Так собі й живуть. Пройшло уже і з півроку, або й більше, — із кісток бичка виросли Чуйко і Буйко, та такі здорові та гладкі собаки, що страшно навіть і глянути, а приступити ніхто зроду-віку не приступить до них, такі страшні. А змій той проклятий та перекинувся парубком, таким хорошим, що й надивитися на нього не можна і очей не можна одвести, так би все на нього і дивився і день, і ніч, та іще б не надивився. Ото перекинувся він парубком та як прийде та дівчина по воду, то він ходить понад берегом та й балакає з нею. Раз якось прийшла вона по воду, а він їй і каже:

— Недобра ти, як я бачу, сестра для свого брата. У нього на шиї вже платочок нечистий, скільки він місяців його на собі носить, а ти його і не вимиєш. Попроси, щоб він його скинув, та надів на шию другий.

— Е, та то такий платок, що його з шиї не можна скидати: бичок казав, щоб він його носив до кінця віку.

— То візьми на часинку та махнеш тим платочком на це море, то воно розійдеться, тоді я перейду до тебе та побалакаємо трохи.

Прийшла вона додому і каже брату:

— Ти б скинув той платок, я б його вимила. Бачиш, який він — як ганчірка, а ти ще його на шиї носиш.

Довго брат не хотів його скидати, а далі й скинув і віддав їй, а сам пішов на охоту. А вона взяла, побігла скоріше до моря, як махнула тим платком, так моря як і не було. Змій прийшов аж у хату, так їй розказує та научає:

— Гляди, — каже, — як прийде твій брат додому, то ти занедужай та й лежи і стогни, а як він спитає, чи не хочеш часом ти чого, то ти йому скажи, щоб він дістав заячого молока.

— Добре, — каже вона.

Тим часом вона глянула у вікно, аж і брат іде з охоти.

— Ох, лихо мені! Де ж я, — каже, — тебе діну? Брат мене через тебе буде лаяти. Тікай собі скоріше із хати.

— Куди ж я буду тікати, коли брат твій уже недалеко? Він мене побачить, то ще підстрелить. — А тут він не так брата боїться, як Чуйка і Буйка, щоб не розірвали. — Сховай мене куди-небудь!

— Куди ж я тебе сховаю?

— Он скриня стоїть велика, така, що можна влізти, — сховай у скриню!

— Лізь же скоріше у скриню, а то ось уже брат коло самої хати.

От він скоріше ускочив у ту скриню, вона його зачинила і лягла сама на полу і сопе, тобто слаба стала.

Брат одчинив хату, Чуйко і Буйко ускочили в хату і зараз до тої скрині: гавкають коло неї та лапами гребуть.

А вона лежить на полу та:

— Ох, ох! Повиганяй свою прокляту собачню з хати: ще мене розірвуть. На біса ти їх сюди понаводив повну хату! Повигонь їх на двір — нехай там сидять.

Крикнув він на Чуйка й Буйка — вони посідали біля порога. Він увійшов у хату і каже:

— Давай, сестро, обідати, як є що.

— Та там з печі витягни собі та побідай, бо я нездужаю і піднятися. Я чула від людей, що мені б помогло заяче молоко. Якби ти пішов та дістав мені того молока, то я б напилася і здорова б була.

— Добре, — каже брат, — ось побідаю та трохи віддихну, то я тобі дістану.

Ото пообідав, віддихнув трохи і пішов з Чуйком і Буйком в ліс шукати зайців. Іде та й іде, коли дивиться — стоїть заєць. Він до нього націлився з ружжа, тільки що хотів вистрілити, а заєць і каже:

— Ей, Іване-королевичу, не стріляй мене, я тобі в пригоді стану. Проси — все тобі зроблю, що тільки тобі треба буде.

— Мені треба заячого молока: сестра моя дуже слаба, казали люди — як нап’ється, то видужає.

— Не дам я тобі свого молока, бо наше молоко — певна отрута для людей, а краще я тобі дам свого старшого сина, то більша поміч буде.

— Ну, добре. Давай свого старшого сина!

Ото взяв він зайченя і пішов додому. Приходить у хату, тільки що одчинив двері, а собаки так і кинулися знову до скрині, так її лапами деруть та тягнуть насеред хати. А в тій скрині та знову змій сховався, як побачив, що Іван-королевич вертається додому з Чуйком і Буйком.

— Та прожени отих проклятих собак, — каже сестра, лежачи на полу: — На біса ти їх понаводив сюди: ще й мене, недужую, з полу стягнуть та розірвуть.

Крикнув він на собак — вони посідали коло порога. Сам сів на лаві, чи, може, там на осліні, і питає:

— Чи нема, сестро, часом, чого побідати? Я їсти хочу.

— Витягни сам собі з печі та й обідай,