Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

Пішов він до долота та й каже:

— Долото, долото, скажи мені, де мій подарунок. Я тебе буду за те в повазі держати, позолочу твою голову, ніколи й обух не доторкнеться до твоєї голови, а як не скажеш, то день і ніч будуть тебе по голові бити обухом.

— Добре, — каже долото, — скажу тобі, де ти можеш найти свій подарунок, візьми мене, понеси в кімнати і кидай в кожній хаті: де застромлюсь у помості, то в тій і шукай під помостом.

Ото поніс він в одні покої, кинув — боком упало на поміст, поніс у другий, кинув — і там упало боком на поміст, поніс в третій, кинув — застромилось. Став він поміст зривати та шарити під помостом, коли дивиться — аж вони обоє в кімнаті стоять собі. Він забрав їх і полетів. Що вже король з королевою не поплакали, що вже вони його не просили — забрав і полетів.

Довго він летів з ними — може, днів троє або і четверо, страшенно втомився, сів віддихатися та й загадав дівчинці в голові ськати, а хлопцю п’яти чухати.

Сидять вони над ним обоє — та ськає, а хлопець п’яти чухає, коли дивляться, аж летить кінь та й каже до тих дітей:

— Як хочете утікти від смерті, то сідайте на мене, будемо тікати.

Посідали вони на того коня обоє і поїхали. І їдуть та їдуть, їдуть та їдуть, коли змій і прокинувся: дивиться — аж нема коло нього дітей. Кинув він раз огнем — не докинув, кинув другий — кінь і питає:

— А що, пече вас, дітки?

— Не дуже, — кажуть.

— Ну, так будемо ще бігти.

Кинув змій і третій раз огнем — кінь знову питає дітей:

— А що, чи ж пече?

— От тепер, — кажуть, — пече, та ще й дуже.

— Ну, — каже кінь, — тепер злазьте, бо як дожене нас змій, то пропадете ви, пропаду й я, усіх нас поїсть.

Позлазили діти з того коня, посідали на полі, а кінь полетів дальше, скільки видно. Не вспів він залетіти на одну гору, а тут уже і змій летить, такий сердитий, що аж іскри з нього сипляться, як із головешки. Ото долітає до тих дітей і каже:

— Ну, тепер я вас поїм, коли зі мною так зробили — утекли од мене.

— Не їж нас: ми дітки ще маленькі, самі не знаємо гаразд, що робимо. Нам кінь сказав, щоб ми сідали на нього, ми й посідали обоє, а він нас і повіз, а куди і на що — ми й самі не знаємо.

Забрав той змій їх і полетів. Летів він з ними ще довше, як перший раз, утомився і сів знову віддихатися, і знов-таки загадав дівчині ськати у голові, а хлопцю чухати п’яти. Дівчина ськає, а хлопець чухає п’яти, а нечиста сила спить. Коли дивляться вони — аж летить летючая птиця і каже їм:

— Ну, дітки, ану тікати, а то пропадете: вас змій поїсть. Сідайте на мене, я вас понесу.

Сіли тії діти і утекли, а змія сонного покинули на полі.

Ото летить та летюча птиця та й летить, коли це змій прокинувся, глянув у ноги — нема хлопця, тряхнув головою — і дівчини нема. Кинув він огонь: раз кинув, другий кинув і третій раз, а летюча птиця і питає:

— А що, дітки, чи не пече вас часом?

— Ох, — кажуть, — пече, та ще й дуже.

— Ну, так злазьте, а то як дожене змій, то й мене з’їсть.

Позлазили дітки, посідали на степу і ждуть, а птиця полетіла та й полетіла, тільки видно.

Сидять вони, плачуть та й думають, що то їм од змія буде за те, що покинули його сонного на степу, коли дивляться, аж летить змій такий сердитий, як огонь, і каже:

— Ну, тепер я вас поїм, коли ви так зі мною уже другий раз робите.

— Не їж нас, — кажуть вони, — ми діти маленькі, нічого не знаємо. Нам каже летюча птиця: сідайте, я вас понесу, ми й посідали.

Ото забрав змій їх і полетів. Знову утомився і сів віддихатися, загадав дівчині в голові ськати, а хлопцю п’яти чухати, коли біжить бичок та такий же то поганий та кошлатий, що гидко на нього й глянути, і каже:

— Ей, дітки, пропадете ви, ану краще тікати. Сідайте на мене обоє, я вас понесу.

Посіли тії дітки на того бичка, він і поніс їх, та так скоро, так скоро, що й вітер не дожене — так скоро.

Проснувся змій, дивиться — нема його дітей. Кинув він раз огнем, кинув другий, кинув і третій — бичок і питає:

— А що, дітки, чи пече?

— Пече, — кажуть, — та ще й дуже.

— Влізь, — каже бичок, в ліве вухо, а в праве вилізь, вийми збрую на себе й на мене.:

Поліз той хлопчик в ліве вухо, виліз у праве і вийняв одну збрую на себе і на нього, понадівали і біжать, а змій все кида огнем. Пробігли трохи, от бичок і питає дітей:

— А що, чи пече?

— Пече, — кажуть, — не помагає і збруя.

— Полізь же, — каже бичок, — уже в праве вухо, а в ліве вилізь і візьми гребінець, і як вилізеш, то махнеш назад тим гребінцем, то стане ліс густий та здоровий такий, що уже через той ліс огонь не достане нас.

Поліз той хлопець в праве вухо, у ліве виліз, виніс гребінець, махнув тим гребінцем назад, і став ліс такий густий та здоровий, що не проїхати його, ні пішки пройти: так дерево коло дерева й поросло, та все таке ж то претовсте, що й у чотирьох не обнімеш. Летить той змій, долетів до лісу — палить, ломить, трощить, — таке лихо піднялось в тім лісі, що аж земля реве. Ото перебрався якось змій через той ліс, кинув раз огонь, кинув другий, кинув і третій — дістав. От бичок і питає:

— А що, чи пече?

— Пече, — кажуть.

— Полізь же ти, хлопче, знову в праве вухо, а в ліве вилізь, та вийми платочок біленький, та як виймеш, махни ним назад, то стане море: змій уже не перелетить через те море.