Читати книгу - "Відродження"

міг би йому сказати, та він не повірить. Мері Фей була дверима Матері в наш світ. Але я був ключем. Пострілами в труп я жодного вбивства не скоїв (та я й не стверджую, що безсмертне створіння, таке як Мати, взагалі можна вбити). Та коли я натиснув на гачок, то замкнув двері. Я промовив «ні» не лише на словах. Якби я сказав лікареві, що через оте моє «ні» якась потойбічна істота, одна з тих Великих, приберегла мене собі наостанок, для фінального апокаліптичного акту помсти, то лікар міг би замислитись над примусовою госпіталізацією. А цього я не хочу, бо в мене є інший обов’язок, набагато важливіший за допомогу в «Харбор-хаусі» чи сортування одягу в «Ґудвілі».

* * * * *

Після кожного сеансу з Едом я виписую його секретарці чек. Можу собі це дозволити, бо мандрівний рок-гітарист, що волею долі став інженером звукозапису, — тепер багата людина. Яка іронія, чи не так? Г’ю Єйтс помер бездітним і залишив по собі чималий статок (який сам колись одержав від батька, діда і прадіда). Декому дісталися маленькі подарунки (наприклад, готівка в дар Малкольму «Мукі» Макдональду та Гіларі Катц, вона ж Пеґан Старшайн), проте левову частку майна Г’ю заповів розподілити між мною та Джорджією Донлін.

Враховуючи те, що Джорджія загинула від рук самого Г’ю, цей розподіл міг на двадцять років наперед забезпечити адвокатів судовою тяганиною та смаковитою платнею. Та оскільки здіймати бучу не було кому (я однозначно не збирався цього робити), то й гризні не було. Адвокати Г’ю зв’язалися з Брі й повідомили їй, що вона цілком може претендувати на здобич, оскільки померла спадкоємиця була її матір’ю.

Та тільки Брі не схотіла претендувати. Адвокат, що займався моєю часткою, розказав: Брі заявила їм, що гроші Г’ю «опоганені». Нехай буде й так. Я докорами сумління щодо своєї частки не страждав. Почасти тому, що у зціленні Г’ю жодної ролі не відіграв, та передовсім — бо вважав себе й без того опоганеним, а краще бути опоганеним і багатим, ніж злидарем. Гадки не маю, що сталося з тими кількома мільйонами, які мали відійти Джорджії, а з’ясовувати не маю бажання. Забагато знати людині шкідливо. Тепер мені це точно відомо.

* * * * *

Коли мій сеанс двічі-на-тиждень закінчується і я сплачую рахунок, то виходжу із приймальні Еда Брейзвейта. Уздовж широкого коридору з килимовим покриттям тягнуться інші офіси. Повернувши праворуч, я можу вийти у вестибюль, а з нього — на Куулеї-роуд. Але я не повертаю праворуч. Я повертаю ліворуч. Бачте, Еда я знайшов суто випадково. До психіатричного центру Брендона Л. Мартіна мене привела інша справа.

Я йду коридором, перетинаю доглянутий сад із чудовими ароматами — зелене серце цієї великої установи. Тут пацієнти гріються на гавайському сонці. Багато хто з них повністю вбраний, інші — в піжамах чи нічнушках, на декількох (новоприбулих, як я собі думаю) — лікарняні сорочки з поворозками на спині. Деякі балакають: з іншими пацієнтами чи з невидимими супутниками. Інші просто сидять, дивляться на дерева й квіти порожніми очима, по самі брови накачані ліками. Двох-трьох супроводжує хтось із персоналу, щоб не нашкодили собі чи іншим. Коли я проминаю їх, санітари зазвичай вітаються зі мною і називають на ім’я. Вони вже добре мене знають.

На іншому боці цього атріуму просто неба — Косґроув-хол, один із трьох стаціонарів центру Мартіна. Інші два призначено для тих, хто тут ненадовго, насамперед для людей, які зловживають речовинами. Звичайний термін перебування в цих стаціонарах — двадцять вісім днів. Але Коґроув — для людей із хворобами, які виліковують за триваліший час. Якщо взагалі виліковують.

Як і в головній будівлі, коридор у Косґроуві широкий та встелений килимом. Як і в головній будівлі, повітря тут досконало прохолодне. Але на стінах нема картин, у гучномовцях — легенької музички, бо тут декотрим пацієнтам вчуваються голоси, що бурмочуть непристойності чи дають лиховісні вказівки. У коридорі головної будівлі деякі двері відчинені. А тут — усі наглухо. Ось уже майже два роки у Косґроув-холі живе мій брат Конрад. Адміністратори центру Мартіна й психіатр, що ним опікується, хочуть перевести його в медичний заклад, більш пристосований для тривалого перебування (у розмовах згадували про Алоха-вілідж на острові Мауї), але поки що я цьому опираюся. Тут, у Каїлуа, я можу відвідувати його після прийомів у Еда, а завдяки щедрості Г’ю тутешній догляд за ним мені по грошах.

Хоча, мушу визнати, прогулянка коридором Косґроув-холу для мене завжди перетворюється на тяжке випробування.

Я стараюся йти, опустивши очі додолу, на свої ноги. І мені це вдається, бо я знаю, що від дверей атріуму до маленької палати Кона — рівно сто сорок два кроки. Не завжди все проходить гладко, іноді я чую голос, що шепоче моє ім’я. Але найчастіше я успішно долаю цей відрізок.

Ви ж пам’ятаєте Конового партнера? Жеребця з факультету ботаніки Гавайського університету? Я не називав його імені тоді й не збираюся цього робити тепер, хоча міг би, якби він хоч раз навідав Конні. Та він не навідує. Якби ви в нього спитали чому, я певен, він би відказав: «Навіщо, Бога ради, мені відвідувати в лікарні того, хто намагався мене вбити?»

А я можу назвати дві причини.

По-перше, Кон був не при повному розумі… якщо взагалі при розумі. Вдаривши жеребця по голові лампою, мій брат побіг у ванну, замкнувся там і проковтнув жменю «валіуму» — маленьку жменьку. А коли Ботанік прийшов до тями (зі скривавленою головою; знадобилося кілька швів, а так у цілому нічого страшного), то набрав 911. Приїхала поліція і вибила двері. Кон лежав непритомний у ванні. І хропів. Фельдшери оглянули його та навіть не потурбувалися промити шлунок.

Кон не надто великих зусиль доклав, щоб прикінчити Ботаніка й себе самого. Це і є друга причина. Проте, звісно, він був одним із перших серед тих, кого зцілив Джейкобз. Мабуть, найпершим. Того дня, коли Чарлі їхав із Гарлоу, він заявив мені, що Кон, найпевніше, зцілив сам себе. А решта була звичайнісіньким професійним фокусом. «Це трюк, якого навчають у богословській школі, — сказав він тоді. — Мені це завжди добре вдавалося».

Та тільки він збрехав. Те зцілення було так само реальним, як і Конів теперішній напівкататонічний стан. Тепер я це точно знаю. А круг пальця Чарлі обвів якраз мене, і не раз. Він постійно ошукував мене: знову, і знову, і знову. Та все ж