Читати книгу - "Мiстер Мерседес"

— Якщо Хартсфілд удома, я зроблю громадянський арешт[325]. Якщо його нема, але вдома його мати, я її опитаю. Ви двоє залишитеся в машині.

— Не знаю, чи вже аж така слушна ця ідея, — каже Джером, але з виразу його обличчя — Ходжес бачить його у люстерку заднього огляду — хлопець розуміє, що його заперечення буде відкинуто.

— Це єдина, яку я маю, — відповідає Ходжес.

Ходжес вилазить із машини. Перш ніж він встигає закрити двері, до нього нахиляється Холлі й каже:

— У будинку нікого нема. — Він на це нічого не відповідає, але вона киває так, ніби він відповів. — Хіба ви цього не відчуваєте?

Він дійсно це відчуває.

— 12 —

Ходжес іде по під’їзній алеї, звертаючи увагу на засмикнуті штори у великому передньому вікні. Він кидає короткий погляд на «Хонду» й не бачить там нічого вартого уваги. Смикає пасажирські дверцята. Вони відчиняються. Повітря всередині гаряче, застояне, з легким запахом алкоголю. Він затріскує дверцята, піднімається сходинками ґанку та дзвонить у дверний дзвінок. Чує дзелень-дзень усередині буднику. Не підходить ніхто. Він дзвонить знову, потім стукає. Не підходить ніхто. Він гупає кулаком, цілком усвідомлюючи, що з того боку вулиці все це спостерігає містер Бісон. Не підходить ніхто.

Він чвалає до гаража й зазирає туди крізь одне з віконець понад воротами. Деякі інструменти, міні-холодильник, майже нічого більше.

Він виймає мобільний і телефонує Джерому. Цей відтинок В’язової вулиці дуже тихий і, коли його дзвінок доходить, він чує — слабенько — рингтон «ЕйСі/ДіСі». Він бачить, як Джером йому відповідає.

— Нехай Холлі зазирне до свого «айПаду» і перевірить міський податковий реєстр щодо імені власника садиби № 49 по В’язовій вулиці.

Він чує, як Джером передає це Холлі.

— Вона каже, що подивиться, що може зробити.

— Добре. Я йду до задньої частини. Залишайся на зв’язку. Я буду озиватися приблизно через кожні тридцять секунд. Якщо пройде більше хвилини без мого сигналу, дзвони дев’ять-один-один.

— Ви цілком упевнені, що хочете це зробити, Білле?

— Так. Передай Холлі, що знайти ім’я не така вже й важлива справа. Я не хочу, аби вона з цього розхвилювалася.

— Вона спокійна, — каже Джером. — Уже шарудить, де треба. Тільки не забувайте озиватися.

— Обіцяю.

Він проходить між гаражем і будинком. Заднє подвір’я маленьке, але акуратно доглянуте. Посередині нього кругла клумба. Ходжес загадується, хто її садовив — матуся чи її синочок? Він підіймається по трьох дерев’яних сходинках на ґанок задніх дверей. Там спершу алюмінієві сітчасті двері, а всередині інші. Сітчасті двері незамкнені. Двері в хату замкнені.

— Джероме? На зв’язку. Все тихо.

Він зирить крізь скло й бачить кухню. У кухні прибрано. У сушарці біля мийки кілька тарілок. Акуратно складений рушник для посуду висить на ручці плити. На столі дві підставки під тарілки. Нема підставки для Татуся Ведмедя, який би відповідав тому профайлу, що він його був змалював у своєму жовтому блокноті. Він стукає, потім грюкає. Не підходить ніхто.

— Джероме. На зв’язку. Все тихо.

Він кладе свій телефон на ґанок задніх дверей і дістає той плаский шкіряний футляр, радіючи, що згадав про нього. У ньому лежать батьківські відмикачки — три срібних штирі з різного розміру гачками на їх кінцях. Він вибирає середню відмикачку. Вдалий вибір; вона легко входить. Він ворушить нею, спершу обертаючи в один бік, потім в інший, намагаючись відчути механізм. Він уже мало не перервався, щоб учергове озватися до Джерома, коли відмикачка зчіплюється. Він вертить нею, швидко й жорстко, саме так, як навчав його батько, і чує «клац», і підскакують вгору кнопки замка на кухонному боці дверей. Тим часом телефон квокче його ім’я. Він його підбирає.

— Джероме? Все тихо.

— Ви змусили мене хвилюватись, — каже Джером. — Що ви там робите?

— Незаконне проникнення.

— 13 —

Ходжес заходить до кухні Хартсфілдів. Моментально шибає запах. Він слабенький, але відчутний явно. Тримаючи телефон у лівій руці, а батьківський «Сміт & Вессон .38» у правій, Ходжес слідує за своїм носом спершу до вітальні — порожньої, хоча дистанційний пульт телевізора й розсип каталогів на кавовому столику підказують йому, що цей диван — нижнє гніздо місіс Хартсфілд, — потім угору сходами. Чимдалі він просувається, тим дужчає той запах. Це все ще не сморід, але він веде саме в тому напрямку.

На верхньому поверсі короткий коридор з одними дверима праворуч і двома ліворуч. Спочатку він перевіряє те приміщення, що праворуч. Це гостьова кімната, в якій вже довгий час не бувало жодних гостей. Вона стерильна, як операційна.

Перш ніж відчинити перші двері зліва, він знову озивається до Джерома. Це звідси надходить той запах. Він робить глибокий вдих і швидко входить туди, пригинаючись, поки не запевняє себе нарешті, що за дверима нема нікого. Він відкриває шафу — її двері того типу, що обертаються на центральному штирі — й розсовує одяг. Нікого.

— Джероме? На зв’язку.

— Там є хто-небудь?

— Ну… майже так.

Покривало на двоспальному ліжку натягнуто на фігуру, яку неможливо з чимсь сплутати.

— Зачекай хвильку.

Він зазирає під ліжко й не бачить там нічого, окрім пари домашніх капців, пари рожевих кросівок, одної білої шкарпетки, жіночої, з короткою халявкою, та кількох китиць пилу. Він відвертає покривало, і ось вона, мати Брейді Хартсфілда. Шкіра в неї восково-бліда, з легкою прозеленню. Рот у неї широко розверстий. Її очі, запилені й осклянілі, запали в очниці. Він піднімає її руку, злегка її згинає, дає їй впасти. Закляклість прийшла й проминула.

— Послухай, Джероме. Я знайшов місіс Хартсфілд. Вона мертва.

— Ох ти, мій Боженько. — Зазвичай дорослий голос Джерома ламається на останньому слові. — Що ви…

— Зачекай хвильку.

— Ви вже це казали.

Ходжес кладе телефон на нічний столик і відвертає покривало до ступень місіс Хартсфілд. На ній блакитна шовкова піжама. Курточка закаляна чимсь, що схоже на блювотиння і трохи крові, але видимого отвору від кулі чи слідів поранення чимсь гострим нема. Обличчя в неї підпухле, але слідів петлі чи синців на шиї в неї теж нема. Напухання — це всього лиш повільний похоронний марш розкладу. Він підтягує на ній вгору піжамну курточку, достатньо, щоби побачити живіт. Як і її обличчя, той трішки напух, але він не сумнівається,