Читати книгу - "Чорна дошка"

Помічник глянув на годинник і відповів швидко й чітко:

— Машина обіцяла бути за півгодини.

— Нє аб етам, — казало начальство й невдоволено кирпилось.

Секретар довго думав, аб чьом же, і тут-таки здогадався, зиркнув у папери й рапортував:

— Усього вісімдесят душ.

— К работє прідатни?

Секретар зам’явся й хвилю не знав, що відповісти.

— Більшість — безнадійні.

— Тогда будєм ждать папалнєніє, — замислився й строго додав: — Но учтітє, земля долго ждать нє может. Землю вот-вот нужно засєвать.

Начальство вдихнуло у дві ніздрі благодатне сільське повітря, махнуло рукою й подалось назустріч машині, яка мала б приїхати за півгодини, але вже з’явилась на небокраї й підкликала начальство вкупі із секретарем до себе гучним бібіканням.

***

Терновий відкрив очі. Відкрив їх, бо об нього стукнуло щось важкеньке. Відчував, як це щось лежить у нього на грудях. Дивився вгору напіврозплющеними очима. Небо. Всюди небо. Неосяжне і ясне весняне небо. Он полетіло щось. Ого-го, полетіло. Лесеві стягувало обличчя, кортіло втерти його, бо навіть на повіках відчувався якийсь пил. Той пил хотілось змахнути, але руки, його власні руки, не слухались наказів. Затерплими дерев’яхами лежали вздовж тіла. Лесь почав мацати пальцями — щось тверде під ним. І холодне. Почув запах. Запах тютюну. Отого самосаду, яким славилось колись їхнє село, його Веселівка. Мріяв затягтися димом і випустити його в це прозоре небо. У небо і в цей тютюновий запах врізався діалог. Говорили двоє чоловіків.

— От, короста, рахівниця впала.

— То дістаньте.

— Е, ні, не полізу туди.

— Сипати ше?

— Та вже куди? Й так закидали їх тим вапном, аж самим очі виїдає.

Терновий поворушив язиком. Хотів сказати: «Хлопці, дайте закурити», замість слів вичавив із себе стогін.

— Ти чув? — питає один.

— Так воно тут завжди так стогне. Не зважайте.

— Ну, останню затяжку, і гайда.

Тихо, щось знову пролетіло в небі. «Птаха. Так і є — птаха. Жива. Летить. Невже серпокрилець? Ніби рано ще. Значить, весна вже розговілась. Ці чують».

— Бери. Та не комизися ти, як дєва красна. Бери за ноги. Воно ніби дерево береш. Раз, два.

На Тернового зверху, затуляючи небесну голубінь, спочатку летить, а тоді падає щось важке й холодне. Він не може боронитись — руки не слухаються. Він задихається під вагою, ледь ворушить головою, відкриває очі, які стулив, коли на нього оце летіло.

«Людина!» — набатом б’є по серцю.

На ньому лежить невпізнаваний труп. А з усіх боків ще і ще невпізнавані, розкладені, полущені хробаками, висушені, з відкритими скляними очима й видзьобаними стерв’ятниками очицями. Тьма їх.

— Ну, тепер сип ще, — каже чоловік згори.

На Тернового і того, хто його вкриває, сиплеться білий порошок. Гашене вапно — здогадується Терновий і радіє. Значить, яму не зариють, не прикидають землею. Значить, ще можна із цієї могили вилізти. Значить, є ще хоч і примарна, але надія.

Над ямою стає моторошно безмовно, відлітає запах тютюну. «Пішли», — констатує Лесь. Він збирається із силами, аби скинути з себе тіло. Із грудей виривається зітхання — цілий рев, звірячий рик. Терновий бореться з трупом, намагається відчепитись від нього. Й тут чує чийсь стогін — придушений і ледь вловний. Ніби жіночий. Під Терновим ворушаться мертвяки. Так ворушаться, як ото волосся на голові, коли по ній ходять воші. Ледь ледве чутно.

— Там хтось є, — робкорові нарешті вдається вичавити із себе ці слова, а затим і повернутись на бік. Повернувшись, бачить біля себе рахівницю, із якою завжди Гілько Кривий ходив. Хапається за ту рахівницю як за рятувальне коло. І вже може, хилитаючись, стати навкарачки. Під Лесем — люди, над Лесем — люди, з боків — люди. І один крок до життя. Але як зробити цей крок, як підвестись й подолати півметрову сходинку із ями?

Він питає, прикладаючи губи до тих кістяків, що лежать під ним:

— Хтось тут є живий?

У ту мить з-поміж трупів, з-поміж їхніх рук і ніг вилазить жива десниця, ледь тепла долоня хитається, як повітря, у спекотний день. Рука жіноча. Де у Леся й сила взялась, звівся на коліна й давай відкидати одубілі кінцівки, голови, тулуби. Витяг живу. Невже! Невже це вона?! Параска.

***

У Параски з’їли дочку. Оце знайшли біля ставу. У Параски забрали чоловіка. У Параски з’їли дочку, то і їй не жити. Сама пішла до ями й сама в неї стрибнула.

— Не жити мені, не жити, — бубоніла, як Лесь витягав її.

— Жити, жити, — шепотів до неї Терновий і цілував.

Як він її тоді цілував, як цілував. Усе те ластовиння перебрав губами. Вона йому оце й силу дала, аби жити далі.

Казав, не тямлячи себе від щастя: «Будеш моя, будеш моя, голубко». Та Параска його не схотіла. Нікого не схотіла більше. Ніколи.

У Параски Бідової з’їли дочку. Єдину. Їй не в радість, що її із ями витягли. Навіщо? У Параски Бідової горе — вона бачила ті кіски з блакитними стрічечками. І сказав їй суворий міліціонер, що це вона сама… із чоловіком своїм Йосипом власну дитину з’їла. Спочатку зарубала, одтяла голову, а тоді вже… Їй тепер краще було б у ямі. Ой, навіщо ж ти, Терен, її витяг? Ти ж її цілував, а вона дивилась незрячими очима в небо й шукала там свою Людочку. А ти ж не дав їй знайти донечку. А ти ж не дав.

***

Влітку Соня Левківська народила хлопчика. Ще коли вагітною ходила, все думала здати дитину до притулку, кинути її. Така та дитина була їй ненависна. Ненависна лиш тому, що від Калюжного. Дитина, яка зав’язалась під час насилля. Але лишень той хлопчик запищав, лишень зиркнула на нього, як любов’ю наповнилось тіло. Та хвиля захльоснула й накрила собою всі обрáзи, всі негативні спогади про минуле. У Соломії Левківської відтоді було лиш майбутнього, що її синочок. Назвала його Альошкою. Вона так ніколи й не вийшла заміж — любила все життя одного… ан ні, двох — Тернового та свого незаконнонародженого Альошку. Померла, коли синові було чотирнадцять.

80-ті

Старий Терен порається на пасіці, що за кілька кілометрів від Пикова. Його гукає молода сусідка Галя, що завжди носить дідові молоко.

— Добридень, Лесю Мефодійовичу! — з-за паркану.

— І вам того ж, — відповідає й придивляється. — Це ж чого ти, Галю, аж сюди до мене забрела?

Біля сусідки стоїть чоловік — такий собі пенсіонер, сивий і згорблений.