Читати книгу - "Чорна дошка"

— Та де ж я вам візьму? — питає Октябрин. — У нас тут хліба нема.

Чути, як здалеку хором кричить уся совєцька власть, і вся червона армія, і все політичне управління разом узяті: «Дайош! Дайош! Дайош!»

Октябрин біжить од тієї навали, волає, мов різане порося: «У мене депеша! У мене депеша», й махає щодуху папірцем, затисненим у руці. Тоді дивиться сам у той документ і бачить — написано все червоними чорнилами і ті чорнила ніби як живі. Ворушаться. Октябрин пірнає в літери, як у річку, й пливе, борсаючись руками й захлинаючись у солоній в’язкій рідині. «Таке чорнило чудернацьке. І що воно за чорнило?» — питає сам у себе Октябрин і чує свою ж відповідь: «Така кров».

Октябрин боляче вдаряється об підлогу, падаючи уві сні з лави. Ніби й прокидається, а ніби й спить далі. Дивиться поперед себе й ціпеніє. Перед ним — на запічку сидить у білому вельоні Оксана. Вона усміхається — щоки, мов яблука оті райські. Вона манить Октябрина до себе, відкриваючи обійми.

— Моя любове, — белькоче Октябрин, — я йду до тебе.

Він сміється, аж заходиться, лащиться, як кіт, до заквітчаної весільної сукні, цілує Оксанині ноги в сап’янових черевичках, що, мов зорі, блищать.

— Дочекалась, дочекалась, — волає Октябрин на увесь куток і в танку йде стрибати по хаті.

Хата враз наповнюється музиками, численними гостями, наїдками й напоями. По хаті водять корову й наливають усім охочим молока. Тітка Ярина доїть ту корову й, посміхаючись, втирає рукавом спітнілого лоба. Октябрин сяючи сідає на запіччя до Оксани. Сидять там, як дві пави. До хати заходить Дмитро Стецюк. Йде повільно до Октябрина. Під його чобітьми здригається хата, ще більше, ніж здригалась від бубнів музик. У хаті робиться тихо, і Дмитро питає в Октябрина:

— А де мій лист?

Октябрин жайвором пурхає вгору, розбиваючи головою дах, і летить у небо, аж свистить йому у вухах. Сміється. Радіє, що втік. А чого він тікав, і не знає.

«А лист, ось він де», — каже сміючись Октябрин і дражниться ним з високості. Дивиться зверху в ту діру у стрісі й бачить, що Оксана в тій дірі вже не заквітчана наречена, а ота Солодовникова старша дочка з букетом із соломи.

Здається Октябрину — кине він той лист і все повернеться, як було, — квіти, музики, корова, радість. Ан, ні, хоче одчепити від долоні той аркуш, а він мов приріс, тримається й уже палить пальці, як гірчиця, коли попаде в око.

— Заберіть, заберіть листа! — трусить усім тілом Октябрин.

— Ти шо, хлопче? — питає хтось невидимий. Голос знайомий. Це ж Сірожуня — вірний товариш.

— Сірожуня, ти також у цьому світі? Це ж світ мертвих, — каже пошепки Октябрин, усе ще не бачачи, із ким говорить.

— Дядьку Гілько, ану ви, — бубонить голос, а навколо Октябрина такий туман, як хтось молоко розлив.

— Октябре! Агов! Очуняйся!

І палить щось уже не по руках, а по щоках. І чути, ніби плескає щось: «Хрясь-хрясь».

Октябрин приходить до тями, кліпає очима, які нарешті бачать реальність. Він сидить на підлозі в хаті Стецюків. Над ним — Гілько і Сірожуня — здивовані, перелякані.

— Що це із ним? — питає Сірожуня, обдивляючись Октябрина, наче якийсь незнайомий верстат чи іншу машину, якої до цього не бачив ніколи.

— Помутився, чи шо, — беземоційно констатує Гілько, зазираючи в розширені зіниці Октябрина.

— Я… — каже той, — ось лист.

Він простягає листа Гількові. Той читає вголос.

«Оксану схоронив на городі, біля мами. Всі — на городі. Такий врожайний рік! Ярину слідом за Оксаною. Тоді Юстинко. Наталя після нього. Андрій останній був. Тобто останній я». І підпис.

Октябрин схоплюється й біжить на город. Ходить сновидою між горбками — шукає той, під яким лежить Оксана.

— Та хіба зрозумієш, хто де, — сумно констатує Гілько й додає: — Ходімо, Сірожуню, сьогодні його не чіпатимемо. Нехай переказиться.

— Нема на нього товариша Калюжного, — із зітханням промовляє міліціонер. — Той швидко б його в строй поставив. Не по-мужськи це, отак до серця брати. У нас боротьба… класова… а він розкис.

***

Товариш Калюжний був убитий кимсь — підступно й під завісою ночі. Зранку першого березня люди йшли на поля шукати корму, й надибали розпанахане тіло грізного чекіста, який у селі лишився за єдиного старшого уповноваженого. Навколо нього було розкидано старі світлини. На світлинах зображені все якісь міські пани — плекані жінки в капелюшках та чоловіки в добре припасованих офіцерських мундирах. На одній фотокартці ззаду було написано: «Глафіра Миколаївна, Степан Іоанович і син Степан Степанович. 1900 рік». Степан Степанович у тому тисяча дев’ятисотому був справжнім аристократом, хоч і дуже юним.

— Ого, он воно що, — казали люди, що знайшли тіло й світлини. — З панського, ач, роду. А таке кляте було, — прикрили його ж шинеллю розсічену сокирою грудину, у якій не було серця.

— Чи хто з’їв його серце, чи що? — припускали і навіть відчували на смак ту витончену аристократичну плоть. Ковтали слину і сунули далі, добувати з-під землі погнилі бурячки чи зотлілі корінці.

***

Октябрин так і не відійшов. Забрали його до району на спеціальній машині, яка приїхала із тамтешнього санаторію для отаких, як він, божевільних. Віднедавна той заклад став називатись санаторієм, бо ж хтось там зверху од соціалістичної медицини вирішив, що душевні хвороби виліковні, треба тільки побути якийсь час у санаторії, подивитись на інше життя, на добрі обличчя, поїсти чогось більшого, ніж баланда й мокрий хліб. А Октябрин, здавалось, і не бажав одужувати. Йому було приємно в такому стані. Принаймні він завжди тепер бачив біля себе Оксану у вельоні, і вона жодного разу не сказала йому образливих слів. Дивилась закоханим поглядом і червоніла щоками. Хотілось ту щоку лизнути. І Октябрин робив це. Він ходив садом санаторію й лизав усе, що траплялось на його шляху. Усе з блаженною посмішкою на дитячому обличчі.

— Ну, хоч комусь життя вдалось, — жартували над ним санітарки.

***

Сніг зійшов якось ураз, оголив добре здобрену людськими кістками землю. Вона повинна б родити тепер справно — не мала права бути скупою на врожай. Після таких добрив!

До Веселівки навідались чергові начальники. Вони ходили по селу бадьорим кроком і будували нові плани.

— Сюда, — казав один із них, напевно найголовніший. Звертався до свого секретаря, який дріботів запопадливо поруч, — ми засєлім людей. Село стоять пустошшю не будєт. Сколько осталось? —