Читати книгу - "Останній дон"

Скіппі Дієр широко усміхався.

— Охоче поясню. Режисером там Лоренцо Теллуфо. Він наполягає, щоб його люди подорожували першим класом. Епізодичних акторів та камейників дописали у сценарій з тієї причини, що вони — коханці провідних зірок. Яхту замовили на два тижні, бо Лоренцо хоче відвідати кінофестиваль у Каннах.

— Ви ж продюсер, поговоріть з Лоренцо, — запропонував Бенц.

— Тільки не я, — відмовився Дієр. — За плечима в Лоренцо чотири фільми з доходом по сто мільйонів кожний, у нього два Оскари. Я лижу йому п'ятки, коли допомагаю зійти на яхту. Самі з ним говоріть.

Відповіді Дієр не отримав. Практично в ієрархії кіностудії голова стояв над усіма. Продюсер — це особа, що стикує всі складові елементи і наглядає за кошторисом та реалізацією сценарію. Насправді ж, як тільки починали ставити кінофільм, найвищою владою ставав режисер. Особливо коли на його послужному списку були вдалі полотна.

— Не можу я говорити з Лоренцо, — похитав головою Бенц, — не тепер, коли за моєю спиною вже не стоїть Елі. Лоренцо пошле мене до такої матері, і ми втратимо кінофільм.

— І матиме рацію, — сказав Дієр. — Та про що мова! Лоренцо завжди на кожному фільмі краде п'ять мільйонів. А тепер заспокойтесь, щоб ми могли показатися на похороні.

Але Бенц уже дивився в інший кошторис.

— У вашому фільмі, Скіппі, є рахунок на п'ятсот тисяч доларів за китайські страви на винос. Ніхто, ніхто, навіть моя дружина, неспроможний витратити півмільйона доларів на китайські страви. На французькі — ще можливо. Але на китайські? Китайські на винос?

Скіппі Дієр був змушений метикувати швидко, тут Боббі його спіймав на гарячому.

— Це з японського ресторану, страва називається суші. Найдорожча страва на світі.

Бенц несподівано заспокоївся. Голова студії-конкурента розповідав йому, як запросив японського інвестора на вечерю в ресторан, що спеціалізувався на суші. «Тисяча зелених на двох за якісь двадцять паршивих риб'ячих голів!» — обурювався він. На Бенца це справило враження.

— Гаразд, — сказав Бенц Скіппі Дієрові, — та все одно вам слід урізати кошти. На наступну картину постарайтеся більше набрати стажистів з коледжу. — Стажисти працювали безплатно.

Голлівудський похорон Елі Мерріона був вартий уваги преси навіть більше, ніж похорон касової зірки. Своєю присутністю його вшанували голови студій, продюсери та агенти, його поважали, а інколи й любили, касові зірки, режисери і навіть сценаристи. А сприяла цьому його чемність та потужний розум, який спромігся розв'язати багато кінопроблем. А ще він зажив репутації, в розумних межах, людини порядної.

Його останні роки були позначені аскетизмом: владою він не зловживав, не вимагав сексуальних послуг від початкуючих зірочок. До того ж «Лоддстоун» випустив знаменитих фільмів більше, ніж будь-яка інша студія, а для людей, які творили кіно власними руками, нічого ціннішого не існувало.

Президент Сполучених Штатів прислав свого главу адміністрації для виступу з коротким панегіриком. Франція прислала міністра культури, хоч той вороже ставився до голлівудського кіно. З Ватикану прибув папський посланник, молодий кардинал, доволі вродливий, щоб йому могли запропонувати камейні ролі. З'явилася група японських ділових представників. Належну честь склали Елі Мерріонові найвищі діячі кінооб'єднань з Нідерландів, Німеччини, Італії та Швеції.

Почалися прощальні виступи. Спочатку зірка-актор, потім зірка-актриса, далі першорядний режисер, навіть переписувач Бенні Слай віддав Мерріонові належне. Потім глава президентської адміністрації. Далі, щоб не було закидів на претензійність поховального шоу, два найвідоміші кінокоміки виступили з жартами по владі Елі Мерріона та по його підприємницькій кмітливості. Насамкінець сказали слово син Елі Кевін, його дочка Дора і Боббі Бенц.

Кевін Мерріон прославив Елі Мерріона як чуйного батька не тільки у ставленні до власних дітей, а до кожного, хто працював на «Лоддстоуні». Він був людиною, що несла на екрани Смолоскип Мистецтва. Присутніх на похороні Кевін запевнив, що він підхопить цей смолоскип і понесе далі.

Елі Мерріонова дочка Дора виголосила найпоетичнішу промову, яку склав Бенні Слай. Красномовну, одухотворену, з посиланнями на Елі Мерріонові достоїнства і досягнення. «Я любила свого батька більше за будь-кого на світі, — сказала вона, — одначе я рада, що мені ніколи не довелося ні про що з ним домовлятися. Справи я вела тільки через Боббі Бенца, а його я могла обвести круг пальця».

Свою пайку сміху вона отримала, і настала черга Боббі Бенца. В душі він осуджував огидний Дорин жарт.

— Мені судилося тридцять років разом з Елі Мерріоном розбудовувати «Лоддстоун», — почав він. — Це була найрозумніша, найдобріша людина, яку я будь-коли зустрічав у своєму житті. Тридцять років служіння під його керівництвом були найщасливішим періодом мого життя. Я й надалі служитиму в ім'я здійснення його намірів. Свою довіру до мене він засвідчив тим, що залишив мене керувати студією ще на п'ять років, і я виправдаю його довір'я. Не смію казати, що наслідками своєї роботи зрівняюся з Елі. Він вділяв статку і любові власній сім'ї й усьому народові Америки. Він, як і назва нашої студії, був справжньою золотою жилою.

Учасники жалобної церемонії бачили, що Боббі Бенц свою промову готував сам, тому що зробив важливе повідомлення для всього кіносвіту: наступні п'ять років саме він керуватиме студією «Лоддстоун», і від усіх він сподівається такої самої поваги, з якою ставились до Елі Мерріона. Боббі Бенц більше не друга особа, він став першою особою.

Через два дні після похорону Бенц викликав Скіппі Дієра в студію і запропонував йому очолити творчу частину «Лоддстоуна», посаду, яку досі займав він сам. Тепер він став на місце Мерріона, очолив студію. Від винагород, які він запропонував Дієрові, відмовитися було неможливо. Дієр отримуватиме частку з кожного випущеного студією фільму. Йому надавалося право схвалювати постановку будь-якого фільму, кошторис якого не перевищував тридцяти мільйонів доларів. Він міг на засадах незалежності включити в «Лоддстоун» свою власну творчу групу і призначити керівника цієї групи.

Щедрість пропозиції приголомшила Скіппі Дієра. Все це він розцінив як ознаку невпевненості самого Бенца. Бенц знав за собою, що в сфері творчості він заслабкий, і покладав надії на Дієра, що той зможе його прикрити.

Пропозицію Дієр прийняв і одразу призначив керівником творчої групи Клавдію Де Лена. Не тільки тому, що вона справді зналася на кіномистецтві, а тому, що він мав її за надто чесну, щоб вона могла підвести його під монастир. З нею відпадала потреба захищати власні тили. До того ж, — а це немало важило у кіносвіті, —