Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

О. Черячукін (1872—1944 рр.). Суспільне надбання

Ще один відомий на сьогодні практичний наслідок двосторонніх відносин — пропозиція постійного представника отамана Донського козацтва Петра Краснова при гетьманові генерал-лейтенанта Олександра Черячукіна про створення особливої комісії для задоволення за рахунок УД всіх потреб збройних сил, які діють проти більшовиків (21 листопада).

Офіційно на спроби організації Добровольчої армії уряд Скоропадського вперше відреагував 12 вересня. Вислухавши інформацію військового міністра про наявність на території УД «організації, яка вербує членів Південної Добровольчої армії», Рада Міністрів доручила з’ясувати ставлення до цієї справи німецького командування.

Яку відповідь дало останнє — наразі невідомо, але відомо, що після відходу німців, а саме 27 листопада, уряд визнав, що 10 млн карб. на її потреби «можуть бути асигновані за певних умов, які можуть захистити інтереси України в її спільній з іншими державами боротьбі проти більшовиків». Заразом визнали «вкрай доцільним» провести в Києві у другій половині грудня «конференцію урядів держав, які федеративно об’єднуються з Росією», та опрацювати програму її роботи, заснувати представництва УД при Добровольчій, Південній та Донській арміях — для «узгодження воєнних дій» Збройних сил УД проти більшовиків.

Отже, ставлення Києва до російських нерадянських територіальних державних формацій цілком справедливо треба охарактеризувати як «доброзичливе», більше того — «гетьманський уряд надавав всіляку, особливо ж військову допомогу Дону. Подібні ж стосунки складалися й між Україною і Кубанню»[157]. Слово Олексію Лупандіну: «...гетьманський уряд... сприяв підтримці антибільшовицьких сил у Росії, що стали на шлях самовизначення. У відносинах з Кубанню і Всевеликим Військом Донським, окрім підтримки українського національного руху шляхом субсидій українським організаціям і видавництвам, як це робилося в Криму і організацією чого займалось Міністерство закордонних справ, були присутні ще й військові аспекти. Український уряд надавав цим державним утворенням зброю для боротьби з більшовиками»[158].

Результат цієї обопільної, ризикнемо так її назвати, «доброзичливості» та співробітництва на культурному й військовому напрямках — стратегічний зовнішньополітичний прорив, значення якого для УД важко переоцінити.

7 серпня Україна і Всевелике Військо Донське підписали угоду про багатостороннє співробітництво та обмінялися дипломатичними місіями. Практично це означало встановлення офіційних стосунків УД з тими державними формаціями, які визнавалися легітимними і законними, і їх населенням, і, що найважливіше, переможцями Першої світової війни країнами Згоди.

Скажемо прямо: угода 7 серпня відкривала практичні можливості для офіційного визнання з боку Антанти.

Румунія

Ще один перманентний головний біль гетьманського МЗС — стосунки з Бухарестом. Псувати стосунки із союзником Антанти — не випадало.

Отже, 2 жовтня Рада Міністрів ухвалила створити «особливу нараду» для переговорів із румунськими представниками, що прибули до Києва, до якої включили міністрів закордонних справ, фінансів, торгу й промисловості. Які практичні наслідки переговорів і чи відбулися вони взагалі — наразі невідомо. Відомо натомість, що 11 жовтня «надзвичайними представниками українського уряду» у Румунії стали Дашкевич-Горбацький і Баженов, якого того ж дня призначили офіційним представником у Швеції.

21 листопада український уряд висловив своє гостре незадоволення оголошенням румунського військового командування про приєднання, до слова, абсолютно незаконне і безпідставне, Хотинського повіту Бессарабської губернії до Румунії. 28 листопада, уряд УД ухвалив передачу управління та охорони румунських військових складів, які знаходилися на території України, «румунській військовій владі».

Хто такий Борис Баженов?

Баженов Борис Петрович народився 31 липня 1871 р. на Харківщині. Випускник 2-го кадетського корпусу (1889 р.) та Миколаївського кавалерійського училища (1891 р.), Миколаївської академії Генерального штабу (1898 р., по 1-му розряду із малою срібною медаллю і з занесенням імені на мармурову дошку). Службу проходив на стройових командних та штабних посадах. 1913 р. — генерал-майор, з 30 липня — начальник військових сполучень Петербурзького військового округу. Учасник Першої світової війни: генерал-квартирмейстер 6-ї армії (серпень 1914 — липень 1916), начальник штабу 42-го окремого армійського корпусу (січень—вересень 1917 р.).

Нагороди: Св. Станіслава III ст. (1900); Св. Анни III ст. (1903); Св. Станіслава II ст. (1905); Св. Анни II ст. (1906); Св. Володимира IV ст. (1909); Св. Володимира III ст. (1912)[159].

Холмщина

Не випадало Києву псувати стосунки і з воскресаючою Польською державою.

Одне з найбільш гострих питань у двосторонніх стосунках — питання про статус поліетнічної Холмської губернії. Після державницького розпаду Австро-Угорської імперії польське керівництво висунуло законні, підкріплені силою зброї та прихильним ставленням Антанти, претензії на цю територію.

5 листопада український уряд, обговоривши status quo, що утворилося на Холмщині після відходу австрійської армії, ухвалив формальний протест проти переходу губернії під польську юрисдикцію. Аргументували так: мовляв, встановлення там польської влади суперечило як Берестейським угодам (які Польща ніколи не підписувала і не визнавала), так і так званому «праву націй на самовизначення». Висловили хіба надію, «що польський уряд вживатиме з свого боку всіх заходів до того, щоб межі України були заховані в тому вигляді, як це було встановлено згодою з австро-угорським урядом в серпні місяці».

Радянська Росія

Це питання у фокусі українського МЗС, м’яко кажучи, не перебувало.

Стосунками з більшовицькою Росією впродовж травня — листопада опікувалася мирна делегація УД на чолі з Сергієм Шелухіним, до складу якої входили Хр. Барановський, О. Ейхельман, П. Линниченко, А. Свіцин, О. Сливинський.

Хто такий Платон Линниченко?

Народився в с. Гармацьке Балтського повіту Подільської губернії в поміщицькій родині. Випускник юридичного факультету Імператорського Київського університету Св. Володимира. Служив у земствах Подільської та Київської губерній. З початком Першої світової війни є упов­новаженим Київського губернського комітету Всеросійського земського союзу допомоги хворим і пораненим воїнам, служив у 2-му передовому лікарсько-харчувальному загоні. Член Головного комітету Всеросійського земського союзу (з травня 1915 р.), голова відділу допомоги Південно-Західного фронту постраждалому від війни населенню. У 1917 р. — уповноважений Головного комітету Всеросійського земського союзу на Південно-Західному фронті. Член Київського губернського виконавчого комітету. Ініціатор утворення Галицько-Буковинської комісії та Єврейського комітету товариства допомоги постраждалим від війни. З 15 червня 1917 р. — помічник крайового комісара Галичини і Буковини. В 1918 р. — член української делегації на мирних переговорах з РСФРР. У 1918—1928 рр. працював у Червоному Хресті, заступник голови ЧХ УРСР. Страчений більшовицькими нелюдями 1937 р.

П. Линниченко. Суспільне надбання

Нагороджений орденом князя Володимира ІV ступеня з мечами і бантом.

Зять професора О. Д. Павловського.

Хто такий Сергій Шелухін?

Сергій Павлович народився 1864 р. у с. Деньгі Золотоніського повіту Полтавської губернії в дворянській родині. Випускник юридичного факультету Імператорського Київського університету Св. Володимира. Служив у судових установах Єлисаветграда, Кам’янця-Подільського, Кишинева слідчим, суддею, прокурором, почесним суддею, членом окружного суду в Одесі.

У 1917 р. — голова Революційного комітету в Одесі, член УЦР, член УПСФ, генеральний суддя УНР, міністр судових справ УНР. У 1918 р. — член Державного сенату УД. У 1919 р. — міністр юстиції в уряді УНР, член української делегації на мирній конференції в Парижі. З 1921 р. — на еміграції в Чехословаччині, професор Українського вільного університету та Українського педагогічного інституту ім. Драгоманова. Помер