Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

Барклей повернувся на диван і взяв своє пиво.

— Як там Біллі? — спитала Робін, нарешті беручись до своєї майже охололої їжі.

— Такий уже бідося,— відповів Барклей.— Шкіра й кістки. Його схопили патрульні, як стрибав через пропускні автомати в метро. Він став битися, запроторили до психіатрії. Лікарі кажуть, у нього манія переслідування. Спершу бідаха думав, що його переслідує уряд, а медики — то співучасники великої змови, але почав уживати ліки, і наче трохи попустило. Джиммі його одразу хотів забрати додому, але лікарі не дали. Що Джиммі реально бісить,— Ьарклей замовк і допив своє пиво,— це те, що Біллі поведений на Страйку. Все питає про нього. Лікарі гадають, що це елемент його марення, типу вчепився у відомого детектива і додав до своїх фантазій: єдина людина, якій можна довіряти. Я ж не міг їм сказати, що Біллі таки знає Страйка. Там Джиммі стояв, доводив їм, що це ахінея. Ескулапи не пускають до Біллі нікого, крім рідних, та й Джиммі вже не зрадіють, бо ж він намагався довести, що Біллі в нормі й може йти додому.

Барклей роздушив бляшанку з-під пива у руці та глянув на годинник.

— Так, Страйку, я пішов.

— Іди,— кивнув той.— Дякую, що зазирнув. Я подумав, що корисно буде провести спільну нараду.

— Нема питань.

Барклей помахав Робін і пішов собі. Страйк нахилився по власне пиво, яке стояло на підлозі, та скривився.

— Як ти? — спитала Робін, накладаючи собі ще креветкових чипсів.

— У нормі,— відповів Страйк, випростуючись.— Сьогодні забагато ходив, та й побився вчора дарма.

— Побився? З ким побився? — спитала Робін.

— З Ааміром Малліком.

— Що?!

— Та не хвилюйся. Я йому нічого поганого не зробив. Майже.

— Ти не казав, що у сварці дійшло до бійки!

— Хотів розповісти особисто, щоб порадіти, коли ти будеш на мене дивитися, як на кінченого покидька,— сказав Страйк.— Може, трохи поспівчуваєш одноногому напарникові?

— Ти займався боксом! — заявила Робін.— А він, мабуть, важить десь як жердинка!

— Він на мене з лампою наскочив.

— Аамір — з лампою?

Робін не могла уявити, щоб стриманий, педантичний чоловік, яким вона знала Малліка в Палаті громад, на когось накинувся.

— Ага. Я на нього натиснув щодо тих слів Чизвелла про «чоловіка з твоїми нахилами», і він зірвався. Якщо тобі від цього стане краще, я сам не радий,— додав Страйк.— Так, зажди. Вийду в туалет.

Він незграбно піднявся зі стільця і пішов до вбиральні на сходах. Щойно Робін почула, як зачинилися двері, Страйків мобільний, покладений на заряджання на шафку для документів біля столу Робін, задзвонив. Вона встала подивитися, хто то, і на потрісканому й заліпленому скотчем екрані побачила ім’я: «Лорелея». Не знаючи, відповідати чи ні, Робін вагалася надто довго, і ввімкнувся автовідповідач. А щойно зібралася сісти знову, тихеньке «тинь!» сповістило про есемеску.

Якщо хочеш пожерти і потрахатися без людських емоцій, е шинки і борделі.

Робін почула, як ляснули двері на сходах, і хутко повернулася на своє місце. Страйк прикульгав назад до кімнати, опустився на стілець і знову взявся до локшини.

— У тебе телефон дзвонив,— сказала Робін.— Я не взяла...

— А дай сюди,— попросив Страйк.

Робін передала мобільний. Страйк прочитав повідомлення, навіть не перемінившись на обличчі, вимкнув на телефоні звук і поклав у кишеню.

— Про що ми балакали?

— Ти сам не радий, що побився...

— Що побився — це нічого,— виправив Страйк.— Якби не захищався, мав би зараз купу швів на обличчі.

Він накрутив локшину на виделку.

— Я не радий, що згадав про те, як від нього відвернулася рідня, за винятком однієї сестри, яка з ним досі спілкується. То все є на «Фейсбуці». Власне, коли я сказав, що рідні його покинули, він мені мало й не розбив голову настільною лампою.

— Може, вони не раді, бо думають, що він з Деллою? — спитала Робін, поки Страйк жував свою локшину.

Страйк знизав плечима і виразом обличчя показав «можливо», тоді проковтнув їжу і мовив:

— Тобі не спадало на думку, що Аамір — це буквально людина, яка має в цій справі мотив? Чизвелл погрожував йому, вочевидь, розкриттям таємниці. «Чоловік з твоїми нахилами». «Лахесіс знала, коли чий жереб випаде».

— А де ж принцип «забудь про мотив, шукай можливість»?

— Так, так,— утомлено озвався Страйк. Відставив тарілку, на якій майже не лишилося локшини, дістав цигарки й запальничку, трохи випрямився.— Гаразд, зосередьмося на можливостях. Хто мав доступ до будинку, до антидепресантів і до гелію? Xто знав звички Джаспера Чизвелла достатньо добре, щоб мати певність, що вранці він вип’є свій помаранчевий сік? Хто мав ключ чи кому Чизвелл достатньо довіряв, щоб впустити до себе рано-вранці?

— Його рідні.

— Так,— погодився Страйк, клацнувши запальничкою,— але нам відомо, що Кінвара, Фіззі, Іззі й Торкіль не могли цього зробити, а отже, лишається Рафаель і його історія про наказ їхати того ранку до Вулстоуна.

— Ти справді думаєш, що він міг убити батька, а тоді спокійно поїхати до Вулстоуна і чекати там з Кінварою на поліцію?

— Забудь про психологію і вірогідності: йдеться про можливість,— відповів Страйк, випускаючи довгий струмінь диму.— Ніщо з того, що я чув, не заважає Рафаелю опинитися на Ебері-стріт о шостій ранку. Знаю, що ти скажеш,— зупинив він Робін,— але це не перший випадок, коли вбивця робить фальшивий телефонний дзвінок. Він міг сам подзвонити собі на мобільний з Чизвеллового телефону, ніби батько наказує йому їхати до Вулстоуна.

— А отже, Чизвелл або не мав пароля на телефоні, або Рафаель його знав.

— Слушна думка. Слід це перевірити.

Клацнувши ручкою, Страйк зробив відмітку у своєму записнику. І замислився про те, що чоловік Робін, який колись видалив її історію дзвінків, а їй не сказав, знав її тодішній пароль. Такі дрібні прояви довіри нерідко вказують на міцність стосунків.

— Є ще одна логістична проблема з убивцею-Рафаелем,— сказала Робін.— Він не мав ключа, і якщо батько його впустив, це означає, що Чизвелл не спав, коли Рафаель покришив антидепресанти й убив його.

— І ще одна слушна думка,— погодився Страйк,— але ці покришені антидепресанти викликають питання у випадку