Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

в багатьох інших галузях. Добре врегульованій, стабільній капіталістичній системі насправді вигідно стримувати наслідки власного успіху. Підприємства можуть працювати ефективно тільки тому, що загальнодоступна охорона здоров’я таки є. Вони можуть, хай там як, навіть скорочувати робочі місця, не позбавляючи людей гідного рівня медичного забезпечення — бо жодне суспільство не має миритися з фактичним безробіттям без доступу до охорони здоров’я.

Також на нових і нових прикладах доведено, що в суспільствах, яким властиві крайні викривлення в розподілі доходів або ресурсів, порушення соціальної рівноваги зрештою стає загрозою для економіки. Тому йдеться не тільки про благо для економіки чи для робітників: навіть абстракції, яку називають капіталізмом, корисно не помножувати своїх перекосів. Доволі довго в Америці з цим погоджувалися. У 1970-х роках розрив між багатими й бідними тут не надто перевищував показники заможніших країн Західної Європи.

Тепер перевищує. У Сполучених Штатах дедалі зростає прірва між жменькою багатих і сонмами збіднілих або малозабезпечених; між можливостями та їх нестачею, між привілеями та злиднями й так далі. Упродовж усієї історії це було ознакою відсталих і зубожілих суспільств. Щойно сказане про США влучно описало б, скажімо, сучасну Бразилію чи Нігерію (або, ближче до нашої теми, Китай). Але такого немає в жодному європейському суспільстві західніше Будапешта.

У моральному дискурсі сучасної Америки дивує те, що він починає невідь-звідки. Треба спершу питати, чого ми хочемо як народ, що таке соціальне благо, а тоді вже вирішувати, хто його краще генерує, держава чи ринок. А нині, якщо уряд робить щось добре, неодмінно скажуть, що зв’язок з урядом лише псує цю річ. Та чому не почати із самої речі? Здоров’я, наприклад. Кому не потрібне здоров’я?

Гроші роблять блага вимірними, розмиваючи будь-яку дискусію про їхнє відносне місце в етичному чи нормативному підході до соціальних цілей. Думаю, було б корисно «повбивати всіх економістів» (перефразовуючи Шекспіра[60]): дуже мало з них щось додають до суми соціального чи наукового знання, зате відчутна більшість збиває співгромадян із пантелику щодо мислення соціальними категоріями. Винятки ми добре знаємо, їх, мабуть, можна помилувати.

Однак твоя теза про соціальні блага цікава. Тут виникають питання. Передусім, звісно, це проблема самого визначення «соціальних благ». Але коли суть соціального блага визначено, постає питання, як це благо найкраще надати. У принципі, можна цілком послідовно дійти думки, що охорону здоров’я, хоча вона потрібна всім, краще забезпечувати приватно, у межах комерційного ринку. Я зовсім не погоджуюся з цією тезою, однак вона логічно коректна, а її слушність можна перевірити.

Але як найзразковіше надати щось, аби наголосити, що це соціальне благо? Після приватизації британські поїзди, колись однаково пофарбовані, вкрилися строкатими логотипами й рекламою. Це виразно показало, що транспорт не є громадською послугою. Хай навіть поїзди ходять за розкладом, а форма власності, приватна чи державна, не впливає на ефективність і безпеку, ми все одно втратили відчуття, що залізниця належить усім нам колективно, і всі ми можемо скористатися її перевагами. На це теж треба зважати, міркуючи про способи надання послуг.

Думаю, на ділі треба також показати, що держава справді здатна надавати певні блага. Схоже, в американській політиці від цього питання багато чого залежить. Республіканці кажуть, що держава не може надати котресь благо, — і доводять це твердження, не надаючи його або псуючи, якщо воно вже є, як-от лікарні для ветеранів під час війни в Іраку. «Амтрак» — ще один приклад, залізнична компанія — зомбі, якій дозволяють так-сяк волочитись, аби показати, що громадський транспорт ніколи не працює і не може працювати як слід.

Як на мене, переконати людей у необхідності державного надання послуг здатна тільки криза — криза, спричинена тим, що держава послуг не надає. Загалом люди ніколи не повірять, що послугу, потрібну їм лише принагідно, необхідно надавати весь час. Тільки коли їм незручно, бо цієї послуги немає, можна доводити, що її треба надавати постійно.

Сучасні соціально-демократичні держави належать до найбагатших суспільств світу, і жодна навіть не хилиться в бік повернення до авторитаризму німецького типу — а Гаєк вважав його ціною делегування ініціативи державі. Отже, два найсильніші арґументи проти участі держави в побудові доброго суспільства — мовляв, це не спрацює з економічного погляду або неминуче призведе до диктатури — просто хибні.

Суто теоретично я визнав би, що суспільства, які все-таки стали жертвами авторитаризму, часто дуже залежали від державної ініціативи. Тому не можна просто відкинути Гаєкову позицію. Так само треба визнати реальність економічних обмежень. Соціально-демократичні держави не здатні лише завдяки видаткам побудувати утопію, як не здатна жодна інша політична форма. Але це не підстава нехтувати ними, а тільки доказ, що їх треба залучати в будь-яку ґрунтовну дискусію про майбутнє ринкових економік.

Життя, свобода й пошуки щастя. У західноєвропейських державах загального добробуту, за опитуваннями, у людей вищий рівень щастя, ніж у нас, а ще вони однозначно здоровіші й довше живуть. Складно повірити, що якесь суспільство насправді хоче повернутися в догоббсівські часи, до самотнього, бідного, безпросвітного, тупого й короткого життя.

Мабуть, в Америці спротив соціальній демократії ґрунтується на питанні свободи, і воно актуальне. Та все одно в деяких аспектах американське суспільство не вільне — через нестачу тих чи інших суспільних благ. І деякі з них можна надати безконфліктно. Як-от міські парки. Знаєш, утомлена людина, яка не може піти й посидіти в безпечному куточку, менш вільна, ніж та, яка може.

Безпека — це те, що мають європейці й чого давно бракує американцям: економічна безпека, фізична безпека, культурна безпека. У нинішньому дедалі відкритішому світі, де ні уряди, ні особи не можуть захиститися від конкуренції чи загрози, безпека як така швидко стає соціальним благом. Головне питання нового століття полягатиме в тому, як її можна надати і яким коштом для наших свобод. Європа у відповідь зосереджується на тому, що ми тепер називаємо «соціальним захистом»; англо-американська відповідь воліє обмежитись обшуками й вилученнями. Ще побачимо, що буде ефективнішим у тривалій перспективі.

Цікава семантика: в американській англійській мові social security та national security — соціальний захист і державна безпека — це зовсім різні речі. Тоді як, я певен, політична практика свідчить, що люди, які безпечно почуваються в різних життєвих сферах, менш чутливі до зовнішніх струсів. Думаю, американці вразливі до політики терору саме тому, що вона зазіхає на єдиний вимір, де вони почуваються в безпеці, тобто...

Фізичний вимір. Гадаю, так і є. Почалася нова доба страху. Вже немає відчуття, що вміння, з