Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

Боюся, твою тезу про те, що війна впускає уряд у наші життя, можна сформулювати й різкіше. Американський уряд — інтервенціоністський, якщо не вдома, то принаймні за кордоном, і війна призводить до викривлень. Наполягання на воєнних діях і одночасна відмова підвищити податки, які їх оплатили б, — це просто непрямий спосіб запросити в наше життя китайський уряд. Якщо ми не хочемо платити за свої війни, то заборгуємо перед Китаєм — з усіма супутніми ризиками для нашої майбутньої могутності та свободи. Мене приголомшувало, що майже ніхто про це не казав, коли почалася війна в Іраку.

Тут може критися навіть глибша істина. Є ризик, що ми запрошуємо в американське життя своєрідний китайський капіталізм. На базовому рівні це часто зауважують: Китай позичає уряду гроші, тримає економіку на плаву, вкладає долари в кишені американців, щоб ті могли споживати товари китайського виробництва.

Але є і додатковий вимір. Нині китайський уряд самоусувається з економічного життя, крім стратегічних рівнів, тому що максимальна економічна активність певного типу в короткотерміновій перспективі очевидно йде на користь Китаю, а регулювати її з якоюсь метою, крім хіба що стримування конкурентів, нікому не вигідно. З іншого боку, Китай — авторитарна держава, що вдається до засуджень і репресій. Це невільне капіталістичне суспільство. Сполучені Штати не є невільним капіталістичним суспільством, але поширені серед американців ідеї про те, що варто дозволити, а що заборонити, вказують кудись у той самий бік.

Американці ладні дозволити державі неймовірний ступінь втручання задля захисту від «тероризму» чи запобігання загрозам. Останніми роками (утім, не тільки останніми: згадай 1950-ті, 1920-ті чи Акти про іноземців і підривну діяльність 1790-х) американські громадяни виказують, як на мене, страхітливу байдужість до зловживань конституцією і порушення прав з боку уряду, доти це не зачіпає їх особисто.

Але ті самі американці всім єством противляться будь-якій участі уряду в економіці чи у своєму житті. Хоча, звісно, як ми казали, держава вже в десятки різних способів втручається в економічне життя на їхню користь — або на чиюсь користь. Тобто в певному сенсі американці, принаймні за логікою своїх дій, значно більше схиляються до капіталізму по-китайськи, ніж до ідеї ринкової соціал-демократії у європейському стилі. Чи я задалеко зайшов?

Ну, це вписується в кошмарний сценарій, що стає дедалі ймовірнішим із тим, як економічну термінологію застосовують замість політичної. Один із термінів, який уживають без заперечень, і про це ти теж казав, — поняття «глобальних ринкових сил». А ці «глобальні ринкові сили» дедалі ближчі до того, що роблять китайці. Або ще гірше: до того, чого китайці хочуть від нас.

Це повертає нас назад, у часи до соціал-демократичної середини XX століття і в XIX століття, коли праві й ліві доходили згоди в питаннях ринку. Панувало уявлення, що ринок усе-таки не треба чіпати: або тому, що найкращі результати він покаже у тривалій перспективі, або тому, що ринок має спершу сам себе занапастити, щоб йому на зміну прийшло щось ліпше. Але нині ця дихотомія така сама фальшива, як і в попередні десятиліття, коли вона звучала в суперечці «комунізм versus капіталізм».

Безкомпромісний підхід до глобальних ринкових сил хибує в тому, що не дає окремим державам змоги самостійно обирати соціальну політику: звісно, дехто саме цього прагне й навіть домагається. Ми так звикли до такого бачення, що перший арґумент проти соціальної демократії (чи і просто економічного регулювання) — мовляв, вона неможлива в умовах глобальної конкуренції та боротьби за ринки.

За цією логікою, якби Бельгія — візьмімо перший-ліпший приклад — вирішила встановити такі економічні й соціальні норми, щоб її робітникам велося краще, ніж робітникам у Румунії чи на Шрі-Ланці, вона просто втратила б робочі місця на користь Румунії та Шрі-Ланки. І, подобається нам це чи ні, європейський соціалізм, як колись сказав несосвітенний Том Фрідман, програв би азійському капіталізмові. Фрідмана, справжнього детермініста, така перспектива тішила, але якби вона справдилася, всім сторонам було б непереливки. Утім, для мене ця теза не очевидна. Вона явно суперечить нещодавньому досвіду.

Згадаймо, що сталося після 1989 року. Тоді доводили, що західноєвропейська соціальна демократія загине під натиском східноєвропейського вільноринкового капіталізму. Кваліфіковані робітники будь-якої галузі з Чехії, Угорщини та Польщі будуть дешевші за західних, яким потрібні високі зарплати й інші переваги: усі робочі місця перемістяться на схід.

Насправді цей процес тривав щонайбільше десять років. А потім у тих самих робочих місць Угорщини й Чехії з’явилися ще дешевші конкуренти в Україні, Молдові тощо. Прибічники ринку мали б розуміти причину: за відкритої міжнародної економіки з її вільним обговоренням колективних договорів і свободою переміщення навіть дешевшим виробникам зрештою доведеться витрачати кошти, порівнянні з витратами дорожчих західних конкурентів.

Більшість цих країн нині стоїть перед вибором: або узгоджено регулювати зарплати, робочий час і умови й так далі, або ж погодитися на фактичний протекціонізм. Альтернативою була б політика «розори сусіда» з безжальною конкуренцією і девальвацією.

Якби Бельгія почала тонути, бо Шрі-Ланка забирала б її робочі місця, ніякий бельгійський уряд не міг би просто сказати: у нас немає вибору, мусимо знизити зарплати до шрі-ланкійського рівня чи скасувати всі наші чудові соцпослуги й виплати, бо інакше не витримаємо конкуренції зі Шрі-Ланкою. Чому? Тому що політика б’є економіку. Будь-який уряд, такий покірний «неуникним вимогам» глобалізації, у наступних же виборах програв би партії, яка зобов’язалася б ці вимоги відкинути. Тож політика особистої вигоди в розвинених країнах щоразу виграватиме перед гаданою економічною логікою глобального ринку.

Зауваж, як цікаво політика може впливати на економіку. Стандарти життя в більшості країн Західної Європи, крім Британії, від 1969 року тільки зростали, і то значно. Звісно, стандарти життя в Східній Європі теж зросли.

На арґумент про «глобальні ринкові сили» можна відповісти й по-іншому: деякі речі, що здаються політичними поступками робітничому класові чи бідним, насправді обґрунтовані із суто бюджетних чи економічних міркувань. Зокрема державна охорона здоров’я. Як ми знаємо, державі, відповідальній за охорону здоров’я, краще вдається знижувати видатки, ніж приватному секторові. А що держава переймається довготривалими бюджетами, а не квартальними доходами, то для неї найпростіший спосіб знизити видатки — берегти здоров’я населення. Тому там, де охорона здоров’я державна, багато уваги приділяють профілактиці.

Оксфордський економіст Авнер Оффер нещодавно написав дуже цікаву книжку, де показав такий зв’язок і