Читати книгу - "Володарка останньої фортеці, Анна Ліє Кейн"

За годину все було скінчено. За вікнами вже панувала ніч, мілаїрські аристократи залишали залу.

- Ваша Величність, - я схилилася в поклоні, відчуваючи, що подумки вже готова попрощатися зі своїм життям. Але не могла цього зробити в реальності через тих, хто довірився мені. Торгнір зупинився, очікуючи почути моє прохання.

- Прошу, відпустіть мого констебля, я покараю його сама і він більше не посміє суперечити вам.

Король роздумував пару хвилин, потім кивнув і скомандував вартовому:

- Відпустіть ольдовійця, - потім знову глянув на мене. - Ще якісь побажання, радість моя?

- Ні, Ваша Величність, дякую вам.

Торгнір пішов із зали, а зі мною порівнявся Болдр, глянувши зверху вниз. Повчально сказав:

- Я ж попереджав, Сандро.

- Я мала спробувати, - зізналася, схрестивши руки на грудях. Другий принц задумливо схилив голову набік:

- Ви так сильно не хочете ставати королевою? - він насмішкувато пирхнув: - Ті змії, що тягаються за старшим братом, готові відрубати собі кілька пальців, щоб отримати хоч примарний шанс сісти на трон. В чому причина такої категоричності, світла леді?

Я не знала, що відповісти. Що мене все життя готували до ролі слухняної дружини, а не правительки? Чи що мені огидний Торгнір, хоч я знаю його лише два дні? Якби не війна, і моєї руки в батьків раптом попросив би король Ольдовії, то я так само смиренно прийняла б свою долю, як сталося з герцогом. Але зараз щось у мені сильно змінилося.

Болдр щось прочитав по виразу мого обличчя і сказав:

- Торгнір не такий жахливий кандидат у чоловіки, як вам може здаватися. У будь-якому випадку він не найгірший варіант. У вас з'явиться влада та можливість міняти всю Мілаїру, як ви намагалися змінити Валуа.

Це звучало навіть привабливо. Звичайно, зараз я не могла повірити в те, що я зможу мати теплі почуття до короля, але колись мені вже довелося змиритися з Клементом. А зараз мені просто не лишають вибору. Торгнір Гунар впевнений, що він всесильний, він король і одному його слову повинні підкорятися всі піддані Мілаїри. Тепер, коли я прийняла їхню віру, немає більше причин, що перешкоджають шлюбу.

Чи це мав на увазі Арне?

- Але баронес я б на вашому місці все ще побоювався б, - продовжував міркувати Болдр і раптом простягнув мені каблучку. Я здивовано підвела голову:

- Що це?

- Цікава цяцька. Для самооборони, – пояснив чоловік. Взяв прикрасу двома пальцями та натиснув на непомітний механізм. Тут же з каблучки висунулась маленька ледь помітна голочка. Принц прокоментував: - На ній паралізуюча отрута.

- Ви не боїтеся, що я використаю її на вашому братові? - саркастично поцікавилася, не поспішаючи навіть торкатися підозрілого подарунка. Чоловік засміявся:

- Кумедний спосіб самогубства. Отрута не смертельна, а що з вами після такої витівки зробить Торгнір страшно уявити.

- Паралізовану людину убити дуже просто, - повідомила просту істину, внутрішньо здригнувшись. Забирати чуже життя я не планувала.

- Тоді вас уб'ють його вартові, - знизав плечима Болдр. - Тому на Торгніра краще не робіть замах, а ось від інших недоброзичливців це дієвий засіб.

- Дякую, - я зробила крок назад, хитнувши головою. Не знаю з чого раптом така щедрість, але подібних речей я не потребувала. Але другий принц наштовхнув мене на іншу думку. - Мені це не знадобиться, Ваша Високість, залиште собі.

- Як знаєте, - чоловік повернув обручку собі на палець. - Тоді хоч попросіть у короля як бажання хороший захист для себе. Інакше ризикуєте не дожити до весілля.

Болдр вже зібрався йти, але я, нарешті, наважилася поставити запитання:

- Ви знаєте де Асгейр?

Другий принц зупинився, закусив губу й опустив голову. Я напружено чекала на його відповідь.

- Ні, - сухо відповів він. - Я знаю стільки ж, скільки ви. Лише те, що його підозріло довго нема. Якщо ви хочете дізнатися, чи можливо таке, що Асгейр вирушив одразу до столиці після упіймання Оттавіо і справді повернувся до Інгрід… я не зможу ні підтвердити цю теорію, ні спростувати.

Більше нічого не кажучи, чоловік рівним кроком подався геть із зали.

***

У кімнаті Коррадо панувала звична напівтемрява. Альба та Ромілда збирали речі хлопчика, сам пасинок згорбився над новою картиною. Я спостерігала за ним, сидячи у кріслі. У руках, ховаючи від очей служниць, я стискала маленьку пляшечку, яку дістала з архіву. Вона лежала там, де колись я шукала для пораненого маршала опіум. У голові крутилася єдина думка: "вистачить лише трьох крапель". Дивно, як деякі трави можуть бути одночасно ліками та отрутами, варто їх лише по-різному обробити.

- Міледі, - тихо заговорила Ромілда. - Може, вам варто просто змиритись? - вона зробила крок ближче, намагаючись зазирнути мені в очі: - Ви можете убезпечити себе. Прийняти пропозицію короля спокійно, не намагатися чинити опір. Адже він зробить тільки гірше. Звір, а не людина.

- Мені вже теж так здається, - прошепотіла Альба. - З дня осініння минуло чотири дні. Маршал вас зрадив. До кордону від сили три дні шляху. Останні дні хуртовин немає, він…

- Не треба, - зітхнула і прикрила очі долонею, намагаючись стерти образ, що приходив до мене ночами. Жінки замовкли, похитали головами і продовжили пакувати речі.

Скрипнули двері й у кімнату зайшов Назаріо. Він був одягнений у дорожній костюм, дивився на мене похмуро. Засуджував. Я лише стомлено кивнула у відповідь, не відчуваючи в собі сили навіть піднятися на ноги.

- Ви не передумали? - Поставив чоловік питання, з якого починалася кожна наша зустріч.

- Ні, ви їдете сьогодні ж, - відповіла твердо та впевнено. Констебль повільно кивнув.

- Король вже теж збирається від'їжджати, - повідомив Назаріо, хоч я й так знала це. Король не може зіграти весілля у північному герцогстві, урочисте свято має відбутися у столиці Мілаїри. Ось тільки покидати Валуа я не збиралася. Хоч ніхто з моїх наближених цього поки що не знав.