Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Яка краса все-таки ці лінгвістри, якщо дозволяють ось так, майже відразу розуміти незнайому інопланетну мову.

− Дякую, але змушений відмовитися, шановна Нуатхар, − рівним, ввічливим тоном відповідає Са-ард тією самою мовою. – Ми сильно відхилилися від свого курсу, щоб доставити вашу родичку додому, і тепер нам треба надолужувати втрачений час.

У кімнаті управління повисає напружена тиша. Висока інопланетянка, застигла як статуя, мовчки й беземоційно розглядає на-агарів. Можливо, навіть намагається їх прочитати. Тільки навряд чи успішно.

– Чарпатчхе повідомила мені, що обіцяла вам нашу допомогу у ваших пошуках, – схиляє вона голову набік. Кидає на свою родичку короткий погляд і відводить очі.

− Правильно, − підтверджує Са-ард. – Але ми вирішили, що для нас це зайве. І відмовляємось від цієї пропозиції.

− Он як? − Нуатхар підтискає губи. – Для нас це сумно. Ми не любимо залишатися у боргу.

− Чарпатчхе допомогла нам визволити з полону мого брата. Ми натомість доставили її додому. Гадаю, можна всі борги між нами вважати сплаченими, − чемно, але твердо відрізає Са-ард. – Тому затримуватись не станемо. На вашу планету разом із Чарпатчхе вирушу я один. Мій екіпаж залишиться на кораблі. Як тільки я передам вам кокон з вашою співвітчизницею, ми продовжимо свій шлях.

− Я вас почула, командувач Са-ард. Що ж, дозвіл на цей візит ви маєте. Буду рада зустрінеться з вами у матеріальному втіленні.

Після цих слів проєкція Матері клану розсіюється. У кімнаті управління залишаються тільки на-агари та моя безтілесна копія.

− Чому ви відмовилися? – хмурить темні брови Чарпатчхе. – Хіба ви не бажаєте прискорити свій пошук?

− Ми ще маємо час, щоб самостійно знайти все, що нас цікавить, не залучаючи в наші справи сторонніх. − Відповідь Са-арда звучить вичерпно і явно демонструє відсутність довіри до нашої пасажирки та її родичів. − Готуйся до відбуття. Ми майже на орбіті.

– Я буду готова, – дивно посміхається наша пасажирка. І зникає.

А я знову бачу, як обмінюються напруженими поглядами на-агари.

Чорт. Неспокійно мені щось. Зовсім неспокійно.

Дотримуючись вказівок Са-арда, я залишаюся в особистому відсіку весь той час, що потрібно нашому кораблю на подолання решти відстані до Імаран. Змій старший навіть не приховував, що віддає цей наказ для того, щоб позбавити Чарпатчхе будь-якої можливості зробити мені якісь пропозиції або ще якось вплинути на мене.

І хоч мені цікаво, що такого цікавого вона збиралася мені запропонувати, ризикувати заради своєї цікавості я точно не збираюся. Надто не довіряю цьому створінню. Надто тривожно мені. І вже точно я не збираюся ні на що погоджуватися.

Поспостерігавши ще кілька хвилин за роботою на-агарів, я відкладаю планшет убік і падаю на ліжко. Дивлюся задумливо в стелю.

Скоріше б це все закінчилося.

Са-ард розраховує впоратися за кілька годин. З їхніми швидкісними джетами це цілком реально.

А далі… свобода і тридцять із лишком днів разом.

Я намагатимуся взяти з того часу все, що зможу.

У бездіяльності та очікуванні час тягнеться, як гумовий. Періодично подивляючись, що відбувається в кімнаті керування, я все одно з кожною хвилиною почуваюся все більш знервованою. Са-ард навіть свій бронекостюм переніс у медвідсік, щоб переодягнутися там і не руйнувати цілісність щитів, що мене захищають.

Як на мене, це вже перебір і трохи параноя. Не думаю, що я настільки потрібна Чарпатчхе. Але переконати змія старшого виявилося для мене непосильним завданням.

Втім, якщо вже зовсім щиро, певною мірою мені навіть приємно, що він так серйозно підходить до питань мого захисту. Вони обидва. Отже, я їм справді небайдужа. Отже, їм не все одно. І може... це навіть щось значно важливіше і серйозніше, ніж бажання вберегти свою іграшку.

Але ось я бачу на екрані планшета, як Са-ард у своєму бронекостюмі виносить із сусіднього житлового відсіку вже знайому мені здоровенну лялечку.

Обмінюється з Шоа-даром парою фраз і прямує до технічної частини корабля.

Ну от і все, здається. Протягом чверті години він погрузиться на джет і відвезе Чарпатчхе геть.

Можна розслабитись нарешті.

Не встигаю я про це подумати, як зображення на планшеті раптово змінюється. Переді мною з'являється обличчя Шоа-Дара.

− Як ти, крихітко? У тебе все гаразд?

Він виглядає щиро стурбованим моїм станом. І його турбота настільки приємна, що в мене наче крила за спиною виростають.

− Так, − посміхаюся. − Все добре.

− Нічого незвичайного не відчувала? Жодних видінь?

− Ні. Навіть якщо вона намагалася зі мною зв'язатися, в неї нічого не вийшло.

На-агар задоволено киває.

− Це добре. Ти не голодна? Я проконтролюю відліт Са-арда і зможу зайти до тебе ненадовго.

Зайти? Тобто... передбачається, що я й далі сидітиму під замком?

− Ви мене збираєтеся тримати тут доки ми не полетимо звідси? – мимоволі хмурюся.

− Брат вважає, що обережність зайвою не буває. І в цьому випадку я з ним повністю згоден, − голос Шоа-дара стає твердим і жорстким. − Ніхто тебе у нас не забере, крихітко.

− Мені слабо віриться, що я комусь настільки потрібна, − фиркаю. − Але якщо вам так спокійніше, гаразд, потерплю.

− Розумничка, − ікласто посміхається на-агар. − То тобі щось принес-с-сти?

− Так, якщо тобі нескладно.

− Анітрохи. Відпочивай. Незабаром буду.

І знову мені залишається лише чекати. У кімнаті управління нічого особливо цікавого тепер не відбувається. Поруч зі мною – тим паче. Секунди здаються вічністю. Тому незабаром я остаточно відкладаю нойкон, видихаю... і сама не помічаю, як провалююсь у дрімоту.

Будить мене раптове відчуття чужої присутності. Моторошної. Холодної. Тіло пробирає ознобом, а серце завмирає у грудях від якогось первісного тваринного жаху. Здається, ніби я над безоднею застигла й ось-ось упаду.

Різко розплющивши очі, миттєво сідаю на ліжку. Гарячково озираюсь навколо.