Читати книгу - "Холодний Яр"

-------------------------

Взялися порядні морози. Ліс застелився снігом. По кожному свіжому сніжку — лісовики мали свіжу роботу. Треба було наробити у лісі стільки слідів в усіх напрямках, щоб сам чорт не розібрав хто, звідки і куди лісом йшов. Хто ходив у село чи на хутір, вже не йшов тепер до землянок однією доріжкою, а робив „петлі“, плутав слід, як заяць.

Щось довго не було чутно про Олю з Херсонщини. Та одного дня прибув селянин-зв’язок із херсонського села, в якому мала побувати. Приніс сумну вістку. Оля згинула.

Стояла коло воріт його хати і дивилася на вдарну групу єлісаветської Чека, що проїжджала по вулиці. Несподівано чекіст, що їхав попереді, вихопив револьвера і кинувся конем до неї. Вихопивши із-за пазухи бравнінґ, Оля збила його з коня, вбила ще двох і сама впала під градом стрілів. Труп її забрали чекісти до Єлісаветграду.

Може то був той, що чудом залишився живий від стрихніни.

Оповідаю Петренкові і Чорноті, що вернулися з побачення із зв’язком, історію Олі, що оповідала її мені тоді, у Ставидлах. Андрій скинув шапку і перехрестився.

— Вічна пам’ять! Добра була дівчина...

Десь за тиждень до Різдва, друга наша розвідниця — Ліда, вернувшись із Кам’янки — оповіла цікаву новину. До Кам’янки прибула із Києва група із двох десятків матросів. До них прилучили два десятки лопатівців, що служили вже у Чека і створили спеціальну ударну групу по боротьбі з „політичним бандитизмом“. Ходять обвішані бомбами і зброєю, як панцерники; хлопці все здоровенні. Начальник групи — москаль матрос, ходить з псом „вовком“. Ревкомщики оповідали лідиним знайомим, що той пес, вишколений ще німцями на фронті розвідник, допоміг матросам не одну „банду“ зліквідувати. Матроси насміхаються із страхів чекістів та міліціонерів перед Холодним яром і обіцяють „поглянути“, що то за страховило таке. Запевняють, що виловлять „бандитів“ „на рати“ — по одному та по пачці.

За два дні до Різдва, нова „ударна група“ з’явилася на тачанках у Мельниках. Сорок кілька чоловік при шести ручних кулеметах. Як на початок досить відважно. Закомандував знести на чотири вози печеного хліба, сала, яєць. Мельничани дали, що вимагали без спротиву. Ударники нікого не зачіпали. Розпитували про „банду“ в Холодному яру, спробували завербувати — кількох селян на аґентів, щоб за добре винагородження доносили їм до Кам’янки відомости про „бандитів“, і від’їхали обминаючи ліс. Щодня тепер з’являвся у Мельниках хтось незнайомий, щось купувати або продавати. „Незнайомих“ з наказу Петренка не зачіпали. Хлопці Галайди бачили одного „незнайомого“ у лісі під Грушківкою. Простежили за ним здалека, як розглядав сліди у лісі, а потім пішов дорогою до Мотриного манастиря. Цього можна було вже притримати, та Петренко, порадившись з Чорнотою — наказав, не займаючи, пропустити до Мельників. Купивши у Мельниках меду „на кутю“, переночував і другого дня пошкандибав назад через ліс на Кам’янку, не побачивши в очі „бандита“ і стежений на кожному кроці „бандитськими“ очима.

Був у нас привабливий плян зустріти свят-вечір в хатах. Вибирався на кутю до Мельників і я. Рана вже затягнулася, гарячка зникала — бувала зрідка невелика — кулька в боці пригадувалася лише ласкавій пам’яти, як звичайна колька.

Отаман плян той змінив. Свят-вечір — добра нагода для „ударників“ пошукати у селах розпорошених по хатах, святкуючих лісовиків.

Свят-вечір зустрічаєм під землею. Але по господарськи. В куті землянки стояв „дідух“. Дід Гармаш зварив відро куті і поставив його „на покуті“ в сіно. Як стемніло — помолилися, заколядували.

Дід обділив усіх кутею, приговорюючи штудерні чигиринські свят-вечірні побажання. Потім — нема що — взялися за вечерю: картоплю смажену з кусниками сала. Наші харчеві запаси — посту не передбачали. Зрештою, дід, архірейським тоном „розгрішив“, хоч сам не їв ні кулішу на обід, ні вечері.

— Ви ще молоді — вам Бог простить... А я можу день самою кутею прожити...

По вечері нікому не хотілося спати. Ходили і попід землею, і над землею „в гості“ із землянки в землянку, колядували, оповідали один одному — як коли хто свят-вечір проводив. Бурлаки обмінювалися з чигиринцями оповіданнями про різдвяні звичаї своїх місцевостей. В кожному із тих твердих сердець, закованих в панцир суворих звичаїв ліса і боротьби, ожили того вечора спогади про теплий родинний кут, про близьких, що сидячи десь за свят-вечірнім столом — згадують синів і братів що зарилися під землею в холодноярському лісі.

Коло десятої прибула вістка, що „ударники“ вскочили на хутори і оглянувши кільканадцять хат — поїхали через Мельники на Медведівку. Може будуть вертатися через Мельники — можна підловити. Петренко махнув рукою.

— Хай роззухвалюються... Попадуть ще нам буденного дня...

Коло півночі вбіг у землянку задиханий вартовий:

— Вовки!

— Що? що? — посипалося з лежанки.

— Вовки! Із півтора десятка, та голодні видно — просто на нас полізли.

Якби для ілюстрації, крізь відчинені двері донеслося з проходу довге понуре виття.

— Я одному по зубах прикладом дав, — кричав у прохід з поверхні „Дайош“, що був другим вартовим, — хотів, свиня, на груди скочити!

Вартові пам’ятали наказ не стріляти в жадному випадку. При наближені ворога — треба тихо сповістити землянки. А стріляючи по вовках — не тільки свій табор сполошилиб, а й другі табори, що могли почути стріли.

Дід взяв свою рушницю.

— Давно сірих братчиків у нашому лісі не було... Мать, із Чорного, або й ще здальша забигли... А шапки та рукавиці — добрячі з їх шкури...

— Підождіть, діду, одізвався Петренко, — стріляти не будем. Повиють тай побіжать дальше, а робити переполох на цілий ліс із-за дурного вовка — годі...

За хвилину прибігли другі вартові із-за стайні.

— Вовки! На рушниці лізуть...

Петренко послав підземним ходом козака до Василенка, щоб зібрав обі стійки з протележного боку в проходи до землянок. Поки сірі вовки витимуть на нашому терені — самі будуть нас сторожити від наближення червоних вовків.

Непрошені гості завивали вже у корчах, поблизу землянок. Взявши на всякий випадок карабінки, виходимо із Петренком і з Андрієм на ступеньки проходу, не показуючись над землею. Вартових послали до землянки. Поміж корчами поблискували паристі вогники вовчих очей, що повільно посувалися до підземної стайні. Зачуяли сірі коней. Зачуяли й коні ворога, тривожно заіржали. Глухе іржання зпід-землі, підбадьорило чотириногих партизан: жадібно завивши, тіні і вогники посунули скоріше, голосно ляскаючи щелепами. Якийсь, видно, старий