Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

«Це твоя трагедія», хотів я відповісти. Але, надумавшись, змовчав.

- А тепер послухай, - обізвався я до нього. - Я прийшов пригадати тобі сповнити свою обіцянку. Себто отверезити тебе упімненням, щоб ішов ти до лікаря. Ходім завтра вдвох. Сам ти цього не вдієш. Я бачу, ти підляг науці, студіям і урядовій праці душею й тілом. Ти не підеш.

- Ти ласкав, Богдане. - сказав він з повагою. - Але не журіться стільки мною. Я був уже в лікаря, Богдане, був сам. Я видивився на нього, зчудований.

- Справді? - спитав я й відітхнув, мов у цій хвилі зсунувся з моїх грудей тягар.

- Справді. Був сьогодні сполудня.

- Ну, і? - вимовили мої уста.

- Нічого, - відповів він, схиляючи голову вбік дитячим своїм якимось звичаєм і уникаючи мого погляду. - Зразу лікар лаяв, чому я так занедбався, не зайшов скоріше до нього, а коли я розповив про всю працю свою й заняття взагалі, він вмовкав чимраз більше, чудувався, підсуваючи брови вгору, й остаточно наказав виїжджати якнайскоріше на полуднє.

Я відітхнув удруге.

- Коли виїжджаєш? - було моє перше слово.

- Не знаю ще напевно, але він казав, що вже завтра не смію йти до бюро. Поїду через двадцять день.

- Чому то? - кликнув я з докором. - Чому відкладати виїзд?

- Бо хочу, щоб слід за мною остався білий! - відповів він, впадаючи нараз цими словами в сильний кашель.

- Що ж це ти виправляєш, Несторе? - почав я нетерпеливитись. Він віднісся до моїх слів байдужо.

- Я надовше їду, Богдане, отже, хочу всю на мене наложену працю викінчити до посліднього. Недобре так? - спитав і поглянув своїми гарними очима на мене щиро.

- Добре, хлопче, - відповів я. - Ти все добре робив, лиш для себе не був ти ніколи добрим.

- Ти буденно говориш, Богдане.

- Вже ж, Несторе. Я навчився законів життя, і вони наказують так говорити. Треба мати сталеве серце й такі ж кості, щоб у житті держатися. Хоч і який я «мужик», Несторе, але плями крові маю я також з того в серці. Тебе хотів би я від них охоронити.

Він махнув рукою.

- Я все виходив і виходжу з того становища, що лиш наше я освячує нашу працю. Будь вона буденна, ідеальна, патріотична чи яка там інша. Наша праця олицетворяє нас - одиницю, громаду, всю нашу народність. Моя праця це - я. Скінчу, запакую книги, потрібні мені до закінчення студій, і тоді поїду. А ви, що лишаєтесь тут, вижидайте весни й мене. Але глянь, Богдане, що за пишний сніг! - додав, приступаючи близько до вікна. - Пожди, нехай надивлюся. Коли поверну, його вже не застану. Я в сонце їду.

Він відвернувся знов від мене, дивився хвилину, притиснувши чоло до шиби, а за часок спустив штору.

- Так.

Відтак, неначе хотівши мене позбутися, щоб я не мішав йому в праці, засів до столу, спер голову на руки й спитав:

- Ти бачився вже з Манею? - Але інтонація його голосу й сумний погляд, яким сказав слова, говорили: «Чи довго будеш мене мучити?»

- Ні.

- Я попрошу її сюди.

- Ні. Нині я виключно до тебе і вже йду. Розуміється, ще зайду до тебе, хоч би й на те, щоб тобі перебивати працю.

Він усміхнувся так сумно, поглянувши мені повно в вічі, що якийсь раптовий жаль стиснув мені серце. Відтак піднявся з спокоєм і повагою; був блідий.

Я попрощався.

Ані слово не перейшло більше з його вуст. Лиш коли погляд його стрінувся з моїм, я завважив, що він був вогкий. Коло дверей я на хвилинку задержався - спитав:

- Прощальні візити будеш робити? Він обернув лице за мною.

- Що? Ні.

Я вийшов. У душі виніс я жаль. Той наскрізь поважний чоловік посмутнів. Був для всіх добрий, щирий, ніжний; робив, працював, оскільки його молодість позволяла, а собі не міг помогти. Терпів і мовчав. Аж врешті - посумнів.

* * *

На вулиці за хвірткою зустрівся я з Манею, котра, не знаючи про мої відвідини брата, поспішала на часок до пані Маріян.

Ми заговорили про Нестора. Вона була, як бачив я з цілої її істоти, ущасливлена його від'їздом на полуднє, де мусив остаточно відпочити й вилікуватись. Я, поділяючи її погляди, був рівно їй вдоволений оборотом цілої справи.

- В противнім раз!, - говорила, - був би через свій упір і господь знає які постановлення змарнувався. Якийсь час ішли ми мовчки.

- Ось, Маню, гляньте, що за сніг сиплеться, - закинув я. - Не дурно й Нретор задивлявся з замилуванням на нього.

Вона всміхнулася, йшла скорим кроком обіч мене, з лицем, від свіжого воздуху оживленим, і шапочка й костюм її по недовгім часі майже побіліли від сніжин. Ми йшли в околицю мого помешкання, бо так провадила дорога до пані Маріян, і я йшов з нею, відпроваджуючи її. І врешті прийшлося нам попри моє помешкання минати По недовгім ході показався мій дім. Він був гарний Лежав у городі, обведений стрункою залізною огородою, на невисокім підмурку. Перед роком, пополовині з матір'ю, ми купили його.

- Це наш дім, - сказав я й глянув збоку на неї. Вона йшла коло мене, рівна, задумана, і на мої слова змінила легко краску лиця. Одначе не відповіла.

- З лівої сторони від веранди, як бачите, з сходами, - поясняв я, - подібно, як колишнє ваше мешкання, там покої моєї матері, а коли не помиляюсь, вона й сидить при вікні.

- Так, - відповіла вона поважно, поглядаючи крадькома поспішно на вказане вікно. - З профілю я пізнаю її, вона ще завше гарна женщина. Чим займається цілими днями? - додала.

- О, вона пильна ще й тепер, - пояснив я. - Одначе від якогось часу міняється в неї настрій, і господь знає, чому