Читати книгу - "Меч і хрест"

– Послухай… – сказала Дарина.

Марійка з обличчям, що розпливлося від любові, бігала по колу з книжкових полиць, як циркова коняка, і, витягаючи то одну, ту іншу книжку, обурено запихала їх назад:

– Де вона? Вона була тут! Книга про Врубеля? Вона випала разом із альбомом Васнецова. Я пам’ятаю… Я не можу йти навмання, я мушу дізнатися про нього все. Все, що з ним буде, перш ніж повернутися туди.

– А це що? – Чуб стала на карачки і, засунувши голову під канапу, витягла звідти якусь розірвану книжечку. – Не вона? Так, діла…

Марійка судомно схлипнула, притискаючи до грудей другий ключ.

Над книгою, мабуть, так і забутою нею на підлозі, зі знанням справи попрацювали чиїсь зуби й кігті. Шурхотливі, як миші, сторінки були роздерті й вирвані з корінням. Більш-менш цілими залишилися тільки початок і кінець.

– Хто з вас це зробив? – грізно закричала Дарина.

Чорний кіт, що, як і раніше, сидів на уподобаній ним камінній полиці, беззвучно вискалив у відповідь жовті ікла: схоже, він не терпів нарікань. Пуфик, що віддано метушилася навколо Дарининих ніг, сіла на важкий зад і здивовано подивилася на неї круглими бурштиновими очима. Беладонна була відсутня.

– Гаразд, – спробувала втішити Марійку Дарина. – Що можна прочитати в книгах? Уся ваша історія – одне суцільне ошуканство! Скільки Києву років, ніхто не знає. Табличку з Васнецовим причепили на сторонній будинок. А що я через оте все могла чортзна-куди потрапити, ніхто не подумав. Добре хоч у квартиру… А якби в бордель?! – викрила вона безвідповідальних істориків, не завваживши, що про такий пасаж історики вже точно подумати не могли.

– На Володимирській не було борделів, принаймні легальних… Треба бігти в бібліотеку, поки не зачинилася! – Марійка маніакально націлилася на двері.

– Послухай, – затулила прохід Чуб. – Адже твій Врубель жив у дев’ятнадцятому столітті!

– Ну то й що? – спалахнула та. – Мені подобається дев’ятнадцяте століття! Воно подобається мені значно більше, ніж…

– Я не про те, – миролюбно перебила її Дарина. – Я хочу сказати, що воно вже минуло, а значить, уже нікуди від тебе не подінеться! Розумієш? Туди не можна запізнитись! І якщо ми знаємо спосіб, як потрапити туди, то можемо зробити це й завтра, і післязавтра.

– Логічно. – Ковальова задумливо моргнула, пригальмовано переварюючи інформацію. Хоч як не дивно, цей простий висновок не спадав їй на думку!

– Просто тобі, як кожній жінці, хочеться зараз і негайно. І я тебе дуже добре розумію, – підкреслила три останні слова Чуб. – Сама така! І я обіцяю тобі: завтра ж ми все про нього довідаємося, прочитаємо, випитаємо й підготуємось як слід. І якщо захочеш, то залишишся там, із ним. Чому ні? – з ентузіазмом запитала вона. – Якщо час зупиняється! Можеш прожити з ним хоч ціле життя, а потім повернутися сюди і прожити тут іще одне. Хіба не круто? Круто! Тільки зараз у нас зовсім інші проблеми. Ми сьогодні помремо. Пам’ятаєш? Хоча, – звично почухала ніс вона. – Якщо ми точно помремо сьогодні, то втекти в інше століття – може, якраз і вихід. Тільки що ми там робитимемо? Ми ж цивілізовані люди… Здохнемо.

– Ну що ти! – фанатично запевнила її Марійка. – Кінець XIX – початок XX – це найкращий час на світі! Вже були трамваї й автомобілі. Але ще їздили в екіпажах на санях! Вже був телефон і душ Шарко, але дамам іще цілували руки, поклонялись їм й носили на руках, як богиням, – тільки тому, що вони дами! І ми ще носили капелюшки й корсети, але ті, хто хотів, їх уже знімали, і стригли волосся, і курили, і здобували освіту. Ти напевно станеш суфражисткою. Або курсисткою… І будеш першою жінкою, яка проїде по Києву на велосипеді!

– А телевізор? – не прислухалася до цього захвату Чуб. – А Інтернет? А кіно?

– Вже був синематограф!

– І що там показували? Потяг прибуває? Без слів! Спасибі!

– У 20-х роках з’явився Рудольф Валентино і Чарлі Чаплін. Треба тільки трохи почекати…

– А Тарантіно? А брати Вачовскі? А Коппола?

– Хочеш, – невпевнено запропонувала Ковальова, – візьмемо туди відеомагнітофон і спробуємо якось прикрутити? Адже електрика вже була! Ні, ти не розумієш, – палко прошепотіла вона, заводячи очі під лоба, – я лиш тепер зрозуміла: мені там набагато краще, ніж тут. Я там усе знаю, а тут…

– Нічого, – уточнила Дарина, мимоволі кривлячи губи. – Теж мені новина! Запитала б мене, я б тобі це і так сказала.

– Тому я і пішла в історики. Господи, мамо, не хочу! Не хочу жити тут!

– Не хочеш – не будеш! – відрубала Дарина. – Ніхто не тримає! Але доки ти ще тут, давай, якщо тобі не важко, зведемо кінці з кінцями. До речі, – спокусливо проспівала вона, заглядаючи в уцілілий альбом, – Васнецов народився 15-го травня, як Булгаков. П’ятнадцятого ж був фестиваль, вірно?

Не допомогло!

Марійчин ніс загрозливо засопів і зібрався плакати.

– Я усе розумію, – нагадала Дарина. – Але, благаю, Масю, давай поки що душ Шарко окремо, а інформацію до справи… Я ж тобі все розповіла! А ти? Крім того, що він тобі освідчився, ще щось цікаве сталося?

– Так, – якось спливла на поверхню Марійка, згадавши раптом головне – те, через що вона так безглуздо вибігла з кафе, і те, через що добросерда Дарина Чуб могла враз утратити все своє дружнє розуміння, – і обхопила пальцями скроні з такою силою, ніби боялася, що її голова трісне. – Давай по порядку, – боязко почала вона здалеку. – Наприкінці XIX століття в Києві жила сім’я професора Прахова, першого професора історії мистецтв, дійсного радника, «вашого превосходительства» і, як ти говориш, тусовщика…

Дарина вдоволено кивнула, сіла на канапу, по-чернечому склавши руки на колінах, і приготувалася слухати. Пуфик, видершись на спинку канапи, віддано поставила дві передні лапи їй на плече і вмостилась одночасно на спинці й на спині.

– На початку 80-х Адріану Вікторовичу було доручено художнє керування реставраційними роботами в Кирилівській церкві та внутрішнім