Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Було.
— Не було!
— Було! Це ж давній номер, ех!
Тепер ображається Пащук.
— Ти що, Жераре, не виспався? — поглядає скоса на майбутнього зятя.
— Хіба Пеля дасть йому виспатися? — спроквола каже Прокіп, якийсь розслаблений і замріяний.
— Ти! — схоплюється з місця Пащук.— Чорну пику не витирай об Пелю!
— А хіба що? — Прокіп удає здивування.— Невже задарма коваль у вас ночує?
Кинулись до нього водночас і Пащук, і Жерар. Прокіп підносить догори важкий табурет, задкує до стіни.
— Тихіше там! — неголосно нагадує Балч, який засів собі разом з майором окремо, між прибитою до стіни шафкою, колись білою, з червоним хрестом на дверцятах, та буфетом з напоями, банками консервів і великими шматками накраяної шинки. Окрик остуджує войовничий запал.— Семене,— продовжує Балч,— який же це з тебе камердинер! Поналивай шановному товариству, бо ж хлопці нудьгують.
Семен повільно й мляво береться робити цю послугу. Приносить з буфета на спільний стіл кілька пляшок і дошку з шматками шинки. Цей стіл, зауважує він підсвідомо, обходячи його навколо й наповнюючи склянки, це одна-єдина гарна річ, котру вони тут мають. Стіл цей — товстенне кружало могутнього дубового пня, відрізане впоперек волокон і покладене на каменях жорен, що прибули сюди разом з жінками-переселенками з далеких східних окраїн; три підпори із трьох шарів — жорнових каменів. Коли ото почалася була тяганина із Хробрицями й треба було мливо возити аж до джевинського млина, жінки хотіли були всі ці жорна забрати назад, але війт не дав, бо тамтешній мельник, так само як і Заритко, як і теслі, дуже вже втягся в торгівлю тутешнім товаром. Гарний стіл, хоча й покритий темними колами від пляшок; кожний шар на ньому (а є їх тут зо дві сотні) — це ж цілий рік життя! І не спорохнявіє цей стіл, напевне, й за тисячу літ, а що ж залишиться тоді від нас, думає Семен. Хотілося б мати такий стіл у власній хаті...
— Розхлюпуєш горілку, як сліпий,— картає його Пащук і вже голосніше, для всіх, закінчує: — До такої справи не було й нема кращих, як Зависляк.
— А де Це Януарій? — дивується Оконь.— Не було його й на цвинтарі, на перекличці.
— Хіба ти не чуєш де? — коваль хитнув головою в бік другої кімнати, віддаленої чи, краще б сказати, з’єднаної з цією широкою аркою в мурі, без дверей.— Надудлився, курдоннер, сам, без нас. Ну й хропе собі, як зіпсований орган.
Всі поглядають в тьмяний перехід, прислухаються до того хропіння й трохи не без набожної пошани приглядаються до відблисків вогню там, у глибині, під найдальшою стіною, в чималій плоскій печі, та до миготливого полискування вмурованого над колосниками мідного котла. Все це разом скидається на вівтар, тільки не скажеш, де саме. В усякому разі, не в костьолі, це напевно. Та й запах не костьольний повіває від того вівтаря.
— Можна пити,— підносить склянку Макс,— наша Берта[13] працює..
Усі випивають свої порції в урочистій тиші, недопиті краплини струшують на долівку...
— Смачно,— вихваляє Оконь.— Нема гуральника над нашого Балча! Кращий за Януарія!
— Е-е, не підлабузнюйся,— спльовує Прокіп.— Смердить, як завжди. От у нас в Усичанах була...
— Тихіше, бий тебе коцюба,— засичав Макс і непомітно показав своїм киктем у бік майора.
— Ну й що! Хіба він не бачить, не чує? Як-не-як свій!
— Свій то свій, а бачиш, як Зависляк від нього дременув!
— Бо дурний.
— Бо він не впізнав.
— Метухни Дятла не впізнав? Тоді ти сам дурний.
— А що ти хочеш... Скільки ж років...
Зненацька всі якось насупились, хто був ближче, мовчки потяглися до пляшок.
Мундек Варденьга, якого ніхто особисто не запрошував і який затесався сюди, шукаючи веселої розваги, різко відставляє вбік свою склянку й встає.
— О боже,— проводить рукою по насмальцьованій кучмі волосся,— це ж поминки! Ригати хочеться!
— Ригай,— дозволяє йому нахмурений коваль.
— Щиро дякую,— говорить протяжно й не без іронії Мундек,— я саме збираюся йти.— І насуває на лоб берет.
— Куди? — кричить йому вслід Макс.
— На футбол.
— Міг би відрапортуватися й дядькові, цуценя!
— Не той рік призову, дідусю,— кидає Мундек через плече, вже від дверей.
Майор відсуває свою склянку й уважно дивиться на Балча.
— Не подобається мені все це, Зіньку! Пробач, я кажу щиро.
— І мені теж,— визнає замислений Балч.— Нудьга, чорна нудьга. День, як і всі дні. Де той блиск, де той шум... Все погасло. Вдаємо собі щось, граємо якісь ролі, але нас уже нема. Віджили.
— Чоловіче! — хапає його майор за плече.— Блиску й шуму маю я досить
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вчителька, дочка Колумба», після закриття браузера.